Верховний Суд України
Об’єкти культурної спадщини, у тому числі щойно виявлені, відповідно до п. 2 ст. 14 та ст. 37 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до вирішення питання про занесення їх до Державного реєстру нерухомих пам’яток України підлягають охороні відповідно до вимог цього Закону.
Згідно з ч. 1 ст. 18 зазначеного Закону об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України), можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
Вирішуючи спір за позовом про зобов’язання укласти договір купівлі-продажу, суд зазначених вимог закону не врахував та ухилився від дослідження обставин погодження відчуження спірного об’єкта

Об’єкти культурної спадщини, у тому числі щойно виявлені, відповідно до п. 2 ст. 14 та ст. 37 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до вирішення питання про занесення їх до Державного реєстру нерухомих пам’яток України підлягають охороні відповідно до вимог цього Закону.
Згідно з ч. 1 ст. 18 зазначеного Закону об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України), можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
Вирішуючи спір за позовом про зобов’язання укласти договір купівлі-продажу, суд зазначених вимог закону не врахував та ухилився від дослідження обставин погодження відчуження спірного об’єкта

Постанова
Судової палати у господарських справах Верховного Суду України
від 3 березня 2009 р.
(в и т я г)

У серпні 2007 р. товариство з обмеженою відповідальністю «Авіантбуд» (далі — ТОВ) звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до відділу приватизації комунального майна Подільського району м. Києва (далі — відділ приватизації); третя особа — Подільська районна у м. Києві рада (далі — Райрада), про зобов’язання укласти договір купівлі-продажу нежилого приміщення.

Пославшись на те, що відповідач неправомірно не виконує рішення Райради від 1 березня 2007 р. № 134 «Про перелік об’єктів комунальної власності територіальної громади Подільського району, що підлягають приватизації» (далі — рішення Райради № 134) та відмовляє ТОВ в укладенні договору купівлі-продажу нежилого приміщення в будинку № 18, літ. А за адресою: м. Київ, вул. Андріївський узвіз, позивач просив задовольнити позов.

Господарський суд м. Києва рішенням від 17 вересня 2007 р. позов задовольнив: зобов’язав відділ приватизації здійснити необхідні дії щодо виконання рішення Райради № 134 — укласти з ТОВ договір купівлі-продажу зазначеного приміщення загальною площею 562,1 кв. метра.

Вищий господарський суд України постановою від 12 листопада 2008 р. рішення місцевого господарського суду залишив без змін.

Колегія суддів Верховного Суду України ухвалою від 12 лютого 2009 р. за касаційним поданням Генерального прокурора України порушила провадження з перегляду в касаційному порядку цієї постанови Вищого господарського суду.

У касаційному поданні порушено питання про скасування зазначеної постанови Вищого господарського суду України з переданням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав її невідповідності рішенням Верховного Суду України і неправильного застосування норм матеріального та процесуального права.

Дослідивши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційне подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий господарський суд України, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, погодився з його висновком про необґрунтованість відмови відповідача виконати рішення органу місцевого самоврядування щодо приватизації спірного об’єкта, що було прийнято в межах його компетенції, оскільки положення Закону від 1 лютого 2005 р. № 2391-ІV «Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини» (далі — Закон № 2391-ІV) не поширюється на спірний об’єкт, який є щойно виявленою пам’яткою культурної спадщини.

Проте такий висновок не можна визнати обґрунтованим, оскільки суд дійшов його без усебічного з’ясування дійсних обставин справи, порушивши таким чином вимоги ст. 43 ГПК.

Суд установив, що будинок № 18 по вул. Андріївський узвіз у м. Києві є щойно виявленим об’єктом культурної спадщини відповідно до наказу Управління охорони пам’яток історії та культури Київської міської державної адміністрації (далі — КМДА) від 30 грудня 1996 р. № 14.

Відповідно до рішення Райради № 134 затверджено перелік об’єктів комунальної власності територіальної громади Подільського району, що підлягають приватизації за Законом від 6 березня 1992 р. № 2171-ХІІ «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (далі — Закон № 2171-ХІІ).

Згідно з цим рішенням нежиле приміщення за адресою: вул. Андріївський узвіз, 18, літери А, Б, В у м. Києві підлягало приватизації орендарем — ТОВ.

Листом від 9 серпня 2007 р. № 04/596 відділ приватизації відмовив ТОВ в укладенні договору купівлі-продажу, пославшись на заборону згідно із Законом № 2391-ІV приватизації пам’яток культурної спадщини.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У п. 3 ст. 2 Закону № 2171-ХІІ зазначено, що не можуть бути об’єктами малої приватизації будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави.

Об’єкти культурної спадщини, в тому числі щойно виявлені, відповідно до п. 2 ст. 14 та ч. 2 ст. 37 Закону від 8 червня 2000 р. № 1805-ІІІ «Про охорону культурної спадщини» (далі — Закон № 1805-ІІІ) до вирішення питання про занесення їх до Державного реєстру нерухомих пам’яток України підлягають охороні відповідно до вимог цього Закону.

Згідно з ч. 1 ст. 18 цього ж Закону об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України), можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

У справі встановлено, що Головне управління охорони культурної спадщини КМДА (далі — Головне управління) у висновку від 3 серпня 2007 р. стосовно приватизації нежилого будинку № 18 по вул. Андріївський узвіз не заперечувало проти приватизації цього будинку ТОВ відповідно до чинного законодавства за умови погодження відчуження з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, яким є Міністерство культури і туризму України (оскільки зазначений будинок розташований на території Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ», який згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1761 занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як об’єкт національного значення).

Вирішуючи спір, суд зазначених вимог закону та умов висновку Головного управління від 3 серпня 2007 р. не врахував та ухилився від дослідження обставин погодження відчуження спірного об’єкта з Міністерством культури і туризму України.

Крім того, ст. 11 Закону № 2171-ХІІ надає право на приватизацію шляхом викупу об’єктів, які перебувають в оренді.

Згідно з п. 3 рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 10 травня 1982 р. № 727 «Про створення творчого центру для художників міста Києва» приміщення будинків № 18, літери А, Б, В, Г, Д (площа 1 тис. 470 кв. метрів) по вул. Андріївський узвіз є нежилими та надаються в оренду Київському творчо-виробничому об’єднанню «Художник» для створення творчого центру для художників м. Києва.

У подальшому ці об’єкти були включені до Переліку будинків і приміщень, які є комунальною власністю і рекомендуються для передачі у власність або у довічне користування творчих спілок України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 1998 р. № 1058.

Зазначеною постановою Кабінету Міністрів України органам місцевого самоврядування рекомендовано передати Національній спілці художників України приміщення творчих та художніх майстерень, у тому числі за адресою: м. Київ, вул. Андріївський узвіз, 18.

11 квітня 2000 р. між управлінням житлового господарства Київської спілки художників та управлінням майна Подільської районної у м. Києві державної адміністрації було укладено договір оренди на спірний об’єкт, строк дії якого встановлено до початку реконструкції будинків.

8 листопада 2004 р. управління майна Подільської районної у м. Києві державної адміністрації без припинення дії договору оренди з управлінням житлового господарства Київської спілки художників уклало договір оренди спірних приміщень з ТОВ.

Зазначені обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, суд не дослідив та не встановив, хто із орендарів мав право на приватизацію спірного об’єкта шляхом викупу відповідно до ст. 11 Закону № 2171-ХІІ.

Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови від 29 грудня 1976 р. № 11 «Про судове рішення» роз’яснив, що обґрунтованим визнається рішення суду, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Оскільки зазначеним вимогам судові рішення у справі не відповідають, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, керуючись статтями 11117—11120 ГПК, касаційне подання Генерального прокурора України задовольнила: постанову Вищого господарського суду України від 12 листопада 2008 р. та рішення Господарського суду м. Києва від 17 вересня 2007 р. скасувала, а справу передала на розгляд до суду першої інстанції.

© Верховний Суд України, 2013