Верховний Суд України
11. За змістом ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. Майно, набуте дружиною, чоловіком до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Якщо у придбання майна подружжя крім спільних коштів вкладені і кошти, отримані від реалізації особистого майна одного з них, то при доведеності цього факту частка у спільному майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (частини 1, 7 ст. 57 СК)

У грудні 2005 р. І.В. звернувся до суду з позовом до І.О., третя особа — Київське міське БТІ, про визнання права приватної власності на квартиру, посилаючись на те, що ця квартира хоча і була придбана ним під час шлюбу з відпо­відачкою, однак за рахунок його власних дошлюбних коштів, отри­маних від продажу іншої квартири, яка належала йому на праві приватної власності.

І.О. звернулась із зустрічним позовом до І.В. про поділ спірної квартири як спільного сумісного майна подружжя і при цьому зазначила, що квартира придбана ними в період шлюбу за їх спільні кошти. І.О. просила провести поділ квартири з урахуванням інтересів дитини.

Оболонський районний суд м. Києва рішенням від 13 лютого 2006 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 березня того ж року, позов І.В. задовольнив, а в задоволенні зустрічних вимог відмовив.

У касаційній скарзі І.О., посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати судові рішення і по­становити нове.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд з таких підстав.

Установлено, що 30 березня 2001 р. І.В. уклав із ВАТ «Трест “Київміськбуд”» інвестиційний договір, 26 березня 2002 р. повністю сплатив за ним кошти на будівництво двокімнатної квартири — 132 тис. 670 грн, а 7 червня того ж року отримав свідоцтво про право приватної власності на цю квартиру.

1 вересня 2001 р. сторони зареєстрували шлюб, від якого 3 липня 2003 р. народилася дочка.

22 листопада 2003 р. між І.В. і Т. було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу двокімнатної квартири, в якому вказана її ціна — 132 тис. 700 грн.

21 листопада 2003 р. І.О. уклала із ЗАТ «Страхова компанія “Столиця”» (далі — ЗАТ) договір довірчого управління, предметом якого було зарахування коштів довірителя на поточний рахунок управителя з метою інвестування їх у будівництво чотирикімнатної квартири для довірителя. На виконання умов цього договору після сплати довірителем повної вартості квартири — 475 тис. 800 грн — останню 17 травня 2005 р. було передано І.О., а 22 червня того ж року здійснено державну реєстрацію зазначеної квартири та видано І.О. свідоцтво про право приватної власності на неї.

Вирішуючи на підставі ст. 57 СК спір сторін щодо квартири, набутої І.О. під час шлюбу за договором довірчого управління, на яку вона отримала свідоцтво про право приватної власності, суди виходили з доведеності належності цієї квартири І.В. на праві особистої приватної власності та з відсутності підстав для її поділу як спільного сумісного майна подружжя. При цьому суди вважали доведеним факт придбання І.В. спірної чотирикімнатної квартири за рахунок його особистих коштів — 110 тис. доларів США, отриманих від продажу двокімнатної квартири, яка була його дошлюбним майном.

Проте суди дійшли зазначених висновків із порушенням норм мате­ріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішен­ня справи.

Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим. Воно є таким, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених дослідженими в судовому засіданні доказами, вирішить справу згідно із законом, що підлягає застосуванню до правовідносин сторін.

Усупереч зазначеній та на порушення інших норм процесуального права суд не встановив дійсний характер правовідносин сторін, підстави заявлених ними вимог, факти, які підлягали встановленню; не дав оцінки поданим сторонами доказам з дотриманням принципу допустимості; не навів мотивів відхилення частини цих доказів та не обґрунтував доведеність певних установлених ним фактів. Усе це призвело до неправильного вирішення справи.

За змістом ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

Майно, набуте дружиною, чоловіком до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Якщо у придбання майна подружжя крім спільних коштів вкладені і кошти, отримані від реалізації особистого майна одного з них, то при доведеності цього факту частка у спільному майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (частини 1, 7 ст. 57 СК).

Відповідно до ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу.

Дійшовши висновку про придбання І.В. спірної квартири виключно за його особисті кошти, суд послався на показання свідків, розписку Т. від 22 листопада 2003 р. про придбання ним двокімнатної квартири у І.В. за 110 тис. доларів США, пояснення позивача про внесення ним зазначених коштів на рахунок ЗАТ. При цьому всупереч вимогам статей 57, 59, 60, 213, 215 ЦПК суд не взяв до уваги як договір купівлі-продажу від 22 листопада 2003 р., за змістом якого квартиру було продано за 132 тис. 700 грн, так і дві інші розписки Т. (одна з яких нотаріально посвідчена) про придбання ним квартири за ціною, зазначеною в договорі. Крім того, в матеріалах справи немає будь-яких документальних підтверджень факту внесення І.В. коштів на рахунок ЗАТ 22 листопада 2003 р.

Визнаючи за І.В. право приватної власності на спірну квартиру, суд залишив поза увагою свідоцтво про право власності на неї, видане І.О. Він не з’ясував правових підстав вимоги І.О. щодо визнання спільним майном квартири, при­дбаної І.В. за інвестиційним договором від 30 березня 2001 р., а тому, відмовляючи в задоволенні цієї вимоги, не послався у рішенні на відповідну правову норму. Не з’ясувавши правових підстав вимоги, суд не окреслив межі дослідження фактичних обставин, які мають значення для її вирішення, і не встановив характер правовідносин, що випливають із цих обставин.

З урахуванням викладеного колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 338 ЦПК, касаційну скаргу І.О. задовольнила частково — рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 лютого 2006 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 березня того ж року скасувала і передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
© Верховний Суд України, 2013