Верховний Суд України
27. Оскільки мирова угода одночасно є і правочином, і судовою процедурою у справі про банкрутство (ст. 4 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), господарський суд, розглядаючи клопотання про затвердження такої угоди, має перевірити, чи не порушує вона права кредиторів або інших осіб

У листопаді 2003 р. ТОВ «Селтік» подало до Господарського суду Дніпро­пет­ровської області заяву про порушення справи про визнання банкрутом ВАТ «Завод “Дніпропрес”», оскільки сума заборгованості останнього перед заявником перевищила 300 мінімальних заробітних плат.

Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 1 грудня 2003 р. порушив провадження у справі та ввів мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Цей же суд ухвалою від 7 червня 2005 р. затвердив мирову угоду між ТОВ «Селтік» та ВАТ «Завод “Дніпропрес”» і припинив провадження у справі.

Вищий господарський суд України постановою від 18 квітня 2006 р. ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 7 червня 2005 р. залишив без змін.

Ці ухвала та постанова мотивовані тим, що згідно з п. 2 ст. 35 Закону від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон про банкрутство) мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. При затвердженні мирової угоди права ВАТ «Демітекс» порушені не були.

Верховний Суд України ухвалою від 15 червня 2006 р. порушив провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 18 квітня 2006 р. за касаційною скаргою ВАТ «Демітекс», де останнє просило скасувати зазначену постанову Вищого господарського суду України й ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 7 червня 2005 р. та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому зроблені посилання на неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність оскарженої постанови положенням Конституції України і рішенням Верховного Суду України та виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах.

Заслухавши суддю-доповідача та перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, касаційна інстанція по­слалася на те, що в матеріалах справи немає судових актів, за якими призначено розпорядника майна і зобов’язано кредитора опублікувати оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Отже, при затвердженні мирової угоди між ТОВ «Селтік» та ВАТ «Завод “Дніпропрес”» права ВАТ «Демітекс» порушені не були.

Такі висновки суперечать вимогам закону.

Із матеріалів справи вбачається, що Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 1 грудня 2003 р. за заявою ТОВ «Селтік» порушив прова­дження у справі про банкрутство ВАТ «Завод “Дніпропрес”» і ввів мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Офіційного оголошення про банкрутство ВАТ «Завод “Дніпропрес”» у засобах масової інформації не робилось.

Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 7 червня 2005 р. затвердив мирову угоду між ТОВ «Селтік» та ВАТ «Завод “Дніпропрес”». При цьому згідно з п. 4 угоди виконання боржником зобов’язань, передбачених наз­ваною угодою, забезпечується всім належним йому майном і коштами у розмірі 11 млн 349 тис. 923 грн.

Приймаючи ухвалу про затвердження мирової угоди між ініціюючим кредитором та боржником, суд першої інстанції на порушення вимог ст. 43 ГПК не дав правової оцінки доказам, наданим ВАТ «Демітекс», та обставинам, що ними підтверджуються, а суд касаційної інстанції на це порушення уваги не звернув.

Так, 22 березня 2005 р. ВАТ «Демітекс» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із заявою по визнання його кредитором ВАТ «Завод “Дніпропрес”» та підтвердив свої вимоги до боржника відповідними документами. 25 травня 2005 р. ВАТ «Демітекс» повторно звернулося до суду з аналогічною заявою.

Суд ухвалами від 28 березня та 27 травня 2005 р. заяви ВАТ «Демітекс» повернув без розгляду.

Безспірність вимог ВАТ «Демітекс» підтверджується рішеннями Господар­ського суду Дніпропетровської області від 10 липня та від 7 листопада 2002 р., відповідно до яких з ВАТ «Завод “Дніпропрес”» на користь ВАТ «Демітекс» по­становлено стягнути 539 тис. 552 грн.

Після набрання законної сили зазначеними рішеннями ВАТ «Демітекс» видало накази про стягнення вказаної суми.

Державний виконавець відділу ДВС Бабушкінського районного управління юстиції м. Дніпропетровська постановами від 25 листопада 2002 р. та від 15 серп­ня 2003 р. відкрив виконавче провадження з виконання цих наказів. Цей же виконавець постановою від 8 грудня 2003 р. зведене виконавче провадження зупинив до розгляду справи про банкрутство ВАТ «Завод “Дніпропрес”».

Із останньої постанови випливає, що кредиторами ВАТ «Завод “Дніпро­прес”» також є фізичні особи С., В., П., а також ТОВ «Планета-Смак» і ВАТ «Сілур».

Згідно з ч. 2 ст. 35 Закону про банкрутство мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Проте суди не врахували, що мирова угода не може бути укладена до публікації в офіційних друкованих органах оголошення про порушення провадження у справі про банкрут­ство, оскільки є правочином, який впливає на права та обов’язки всіх кредиторів у справі про банкрутство.

Аналіз змісту статей 35—37 Закону про банкрутство свідчить, що мирова угода є конкурсною угодою, яка охоплює всіх конкурсних кредиторів, котрі беруть участь у справі про банкрутство.

До опублікування зазначеного оголошення основний конкурс відкрито не було, не створено представницький орган — комітет кредиторів, який повинен бу­ти стороною мирової угоди.

Тобто угода, укладена до опублікування оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство між ініціюючим кредитором та боржником, не є мировою угодою в розумінні ст. 35 Закону про банкрутство і не може спричиняти правові наслідки, передбачені для такої угоди.

Оскільки мирова угода одночасно є і правочином, і судовою процедурою у справі про банкрутство (ст. 4 Закону про банкрутство), господарський суд, розглядаючи клопотання про затвердження такої угоди, має перевірити, чи не порушує вона права кредиторів або інших осіб.

Частиною 3 ст. 22 ГПК передбачено, що сторони зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження усіх обставин справи.

Судові інстанції при розгляді зазначеної справи названі вимоги закону до уваги не взяли.

Враховуючи викладене і керуючись статтями 11117—11121 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу ВАТ «Демітекс» задовольнила: постанову Вищого господарського суду України від 18 квітня 2006 р. та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 7 червня 2005 р. скасувала і передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
© Верховний Суд України, 2013