Верховний Суд України
2. Якщо звернення громадян до правоохоронного органу містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами й передаються чи повідомляються з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами, а не доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, то такі звернення за змістом ч. 1 ст. 7 ЦК України не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам посадової чи службової особи. Водночас наявність у зверненнях до правоохоронних органів завідомо неправдивих відомостей тягне відповідальність, передбачену чинним законодавством України

У березні 2002 р. П. звернулася до суду з позовом до Г. про захист честі, гідності та ділової репутації й відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що в жовтні 2001 р. відповідач звернувся із заявою до МВС про порушення кримінальної справи щодо керівництва ТОВ виробничої компанії «Кримтел» (далі— ТОВ), зокрема й щодо неї — генерального директора товариства. Відомості, викладені в цій заяві, не відповідають дійсності, до того ж постановою відділу ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим відмовлено в порушенні кримінальної справи щодо позивачки за відсутністю складу злочину, у зв’язку з чим остання й просила задовольнити позов.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 квітня 2002 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 вересня 2002 р., позов задоволений частково: Г. зобов’язано спростувати відомості, викладені ним у заяві, адресованій МВС, шляхом її відкликання; постановлено стягнути з нього на користь П. 45 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди. У касаційній скарзі Г. просив скасувати постановлені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Ознайомившись із матеріалами справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вирішила, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов частково, суд виходив з того, що відомості про порушення кримінальної справи щодо позивачки, викладені Г. у заяві до МВС, не відповідають дійсності, порочать її честь, гідність та ділову репутацію. Проте з таким висновком суду погодитися не можна. Якщо звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами, а не доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, то такі звернення за змістом ч. 1 ст. 7 ЦК не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам посадової чи службової особи. Водночас наявність у зверненнях до правоохоронних органів завідомо неправдивих відомостей тягне відповідальність, передбачену чинним законодавством України.

Як вбачається з матеріалів справи, голова правління ВАТ «Укртелеком» (далі— ВАТ) Г. надіслав заяву до МВС для перевірки фактів незаконних дій зі сторони керівництва ТОВ, зокрема й позивачки П. Постановляючи рішення, суд на порушення вимог ст. 2021 ЦПК не з’ясував, з якою метою позивач поширив відомості, викладені у заяві до правоохоронного органу, та чи була в нього мета доведення таких відомостей до громадськості й окремих громадян.

Крім того, застосовуючи до спірних правовідносин положення ст. 7 ЦК, суд усупереч вимогам ст. 202 ЦПК не встановив, які саме відомості, що були поширені відповідачем, не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать честь, гідність чи репутацію позивачки та завдають їй моральної шкоди. З огляду на наведене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Г. задовольнила, рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 30 квітня 2002 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 вересня 2002 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

_____________________________________
* Тут і далі, якщо інше не застережено, мається на увазі ЦК 1963 р., який втратив чинність з 1 січня 2004 р., але був чинним на час виникнення спірних правовідносин.

© Верховний Суд України, 2013