Верховний Суд України
24. Суди дійшли помилкового висновку, що продаж майна здійснено за згодою власника, не з’ясувавши дійсних прав і обов’язків сторін за договором купівлі-продажу. Зокрема, не було перевірено наявності в органу управління зазначеного власника, який надав згоду на продаж, повноважень щодо розпорядження майном

У жовтні 2005 р. Київська обласна спілка споживчих товариств (далі — Облспоживспілка) пред’явила в Господарському суді Київської області позов до Білоцерківської торгово-заготівельної бази (далі — Білоцерківська ТЗБ) та ТОВ «Маріта» про визнання укладеного відповідачами договору купівлі-продажу від 2 грудня 1998 р. (далі — договір) недійсним на підставі статей 48, 50, 57 ЦК і виселення вказаного товариства зі складського приміщення у м. Білій Церкві.

Облспоживспілка зазначила, що договір порушує її права як власника майна, та мотивувала позов посиланням на положення абз. 2 п. 1 ст. 9 Закону від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХІІ «Про споживчу кооперацію», ст. 48 Закону від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ «Про власність», п. 41 статуту Облспоживспілки. Позивач також вказав, що договір укладено всупереч цілям діяльності Білоцерківської ТЗБ, визначеним її статутом, а крім того, вважав, що при укладенні договору Білоцерківська ТЗБ навмисно ввела в оману покупця — ТОВ «Маріта».

Білоцерківська ТЗБ позов не визнала, посилаючись на те, що вона зверталася до Облспоживспілки щодо надання дозволу на продаж приміщення складу і такий дозвіл правління Облспоживспілки постановою від 20 жовт­ня 1998 р. № 197 надало. Білоцерківська ТЗБ вказала, що Облспоживспілці було відомо про продаж майна зі щорічних звітів, що їй надавалися, в яких було відображено вибуття основних засобів на суму 16 тис. грн (первісна вартість приміщення складу).

ТОВ «Маріта» позов не визнало, посилаючись на те, що право власності на спірне майно воно набуло на законних підставах. Товариство також просило суд застосувати позовну давність.

Господарський суд Київської області рішенням від 6 грудня 2005 р. у задоволенні позову відмовив.

Перевіривши обставини справи, суд дійшов висновку, що ТОВ «Маріта» придбало спірне майно в установленому законом порядку, сплатило його вартість та на законних підставах стало його власником. Відхиляючи доводи позивача, якими обґрунтовано позовні вимоги, суд мотивував своє рішення тим, що правління Облспоживспілки постановою від 20 жовтня 1998 р. № 197 дозвіл на продаж майна надало з умовою попередньої оплати коштів покупцем. У цій постанові продаж майна та оформлення необхідних документів не ставились у залежність від затвердження постанови на чергових зборах ради Облспоживспілки. Інші підстави недійсності договору, зазначені в позові, суд також визнав недоведеними.

Київський міжобласний апеляційний господарський суд постановою від 22 лютого 2006 р. та Вищий господарський суд України постановою від 26 квітня цього ж року назване рішення суду першої інстанції залишили без змін.

6 липня 2006 р. колегія суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою Облспоживспілки порушила провадження з перегляду у касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України. У касаційній скарзі та доповненні до неї Облспоживспіка просила оскаржену постанову скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування касаційної скарги зроблено посилання на порушення положень статей 8, 129 Конституції України, неправильне застосування норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача, розглянувши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що дозвіл Білоцерківській ТЗБ на продаж майна, яке є предметом спірного договору, надало правління Облспоживспілки постановою від 20 жовтня 1998 р. № 197, а отже, безпідставним є твердження позивача щодо порушення вказаним договором законних прав Облспоживспілки як власника проданого майна.

Проте з цим висновком погодитись не можна, оскільки він зроблений без з’ясування дійсних прав і обов’язків сторін в оспорюваному договорі, установлених нормами матеріального права щодо угод купівлі-продажу, зокрема положеннями ст. 225 ЦК, відповідно до якої право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Суди встановили, що Білоцерківська ТЗБ є підприємством Облспожив­спілки та перебуває в її безпосередньому підпорядкуванні. Згідно з п. 13 статуту Білоцерківської ТЗБ майно їй належить на праві господарського користування, остання не має права передавати, здавати в оренду майно іншим особам, реалізовувати будівлі, споруди, машини та устаткування без дозволу власника, тобто Облспоживспілки.

Суди також установили, що за статутом Облспоживспілки (п. 41) остання самостійно володіє, користується та розпоряджається належним їй майном, а права власника реалізує через свої органи — з’їзд, раду, правління у відповідності з їх компетенцією, визначеною цим статутом. Положеннями зазначеного пункту статуту визначено, що: з’їзду як вищому органу управління належить право приймати щодо майна Облспоживспілки будь-які рішення, що не суперечать законам України; з’їзд здійснює право володіння, користування і розпорядження власністю Облспоживспілки, у тому числі право ліквідації, продажу, передачі, обміну, надання в оренду, безкоштовне використання або в позику основних засобів підприємствам, організаціям, установам та громадянам; рада Облспоживспілки здійснює такі ж повноваження щодо майна в період між з’їздами; правлінню Облспоживспілки можуть бути передані окремі функції по господарському управлінню власністю.

За таких обставин, мотивуючи судові рішення посиланням на постанову правління Облспоживспілки від 20 жовтня 1998 р. № 197 як доказ надання Облспоживспілкою Білоцерківській ТЗБ дозволу на продаж складського приміщення площею 534 кв. метрів у м. Білій Церкві, суди повинні були виконати вимоги статті 43 ГПК та перевірити, чи надавались правлінню Облспоживспілки відповідні повноваження з вирішення зазначеного питання, пов’язаного з розпорядженням майном. Крім того, суди не дали належної правової оцінки тій обставині, що в тексті постанови правління Облспоживспілки застерегло про необхідність її затвердження зборами ради Облспоживспілки (п. 2.3). Отже, вирішення правлінням питання щодо надання дозволу на продаж майна, у тому числі визначення умов такого продажу, могло набути правового значення лише в тому разі, якби рада Облспоживспілки, здійснюючи повноваження власника майна в період між з’їздами, погодилась із постановою правління шляхом її затвердження.

Враховуючи викладене, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, керуючись статтями 11117—11120 ГПК, касаційну скаргу Облспоживспілки задовольнила: постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2006 р. і Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22 лютого 2006 р. та рішення Господарського суду Київської області від 6 грудня 2005 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
© Верховний Суд України, 2013