Верховний Суд України
30. У випадку припинення провадження в справі про банкрутство у зв’язку із затвердженням господарським судом мирової угоди, вимоги, які не заявлялися кредитором, відповідно до ст. 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції від 30. 06. 1999 р.), можуть бути предметом позову до суду в порядку, передбаченому ГПК України

У березні 2002 р. ВАТ «Луганськгаз» (далі — ВАТ) звернулося в Господарський суд Луганської області з позовом до ВАТ «Стахановський вагонобудівний завод» (далі — Завод) про стягнення 617 тис. 950 грн. Позивач зазначив, що він є векселедержателем восьми простих векселів на суму 500 тис. грн., виданих відповідачем 6 грудня 1999 р. зі строком погашення за пред’явленням. Посилаючись на пункти 43, 48, 53, 70, 77, 78 Положення про переказний і простий вексель (затверджене постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 р. № 104/134; далі — Положення) та ст. 2 Закону від 5 квітня 2001 р. № 2374-ІІІ «Про обіг векселів в Україні» (далі — Закон № 2374-ІІІ), позивач просив стягнути суму, що належить йому за векселями — 500 тис. грн., і проценти в сумі 117 тис. 950 грн.

Відповідач позов не визнав, обгрунтовуючи свої заперечення тим, що у 1997—2001 рр. Арбітражний суд Луганської області розглядав справу про банкрутство Заводу і ВАТ заявляло вимоги у цій справі, які суд визнав у сумі 1 млн. 814 тис. 273 грн. Таким чином ВАТ реалізувало своє право, надане ст. 14 Закону від 14 травня 1991 р. № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону від 30 червня 1999 р. № 784-ХІV (далі — Закон № 784-Х1V). Посилаючись на ч. 5 ст. 31 зазначеного Закону, відповідач наголошував, що інші вимоги ВАТ, незаявлені у встановлений строк в межах справи про банкрутство, вважаються погашеними.

Відповідач також стверджував, що векселі видано з порушенням вимог ст. 4 Закону від 5 квітня 2001 р. та Постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 1992 р. № 528, оскільки Завод не мав заборгованості перед ВАТ за поставлений природний газ на підставі договору від 30 грудня 1998 р. Господарський суд Луганської області рішенням від 23 квітня 2002 р., залишеним без зміни постановою Донецького апеляційного господарського суду від 1серпня 2002 р., позов задоволено. Рішення мотивовано посиланням на те, що позовні вимоги відповідають положенням ст. 21 Закону від 18 червня 1991 р. №1201-ХІІ «Про цінні папери і фондову біржу» та ч. 4 ст. 2 Закону № 2374-ІІІ. Суд визнав помилковими доводи відповідача і зазначив, що у віпадку припинення провадження у справі про банкрутство у зв’язку із затвердженням господарським судом мирової угоди щодо вимог, які не заявлялися кредитором згідно зі ст. 14 Закону № 784-ХІV, може бути подано позов у порядку, встановленому ГПК.

Вищий господарський суд України постановою від 28 жовтня 2002 р. зазначені судові рішення скасував, у позові відмовив. Постанова вмотивована тим, що ухвалою Арбітражного суду Луганської області від 19 лютого 1997 р. було порушено справу про банкрутство Заводу, а 29 липня 2000 р. в газеті «Урядовий кур’єр» про це опубліковано оголошення. Відповідно до ст. 14 Закону № 784-ХІV ВАТ вправі було протягом 30 днів з дня опублікування оголошення подати заяву про грошові вимоги до боржника, які випливають з векселів, але своїм правом воно не скористалося. У ч. 5 ст. 31 Закону № 784-ХІV передбачено, що вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними.

23 січня 2003 р. Верховний Суд України за касаційною скаргою ВАТ порушив провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 28 жовтня 2002 р. У касаційній скарзі порушено питання про скасування оскарженої постанови та залишення в силі постанови суду апеляційної інстанції з мотивів порушення положень ч. 2 ст. 92 Конституції, різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах. На обгрунтування мотивів щодо неоднозначного застосування господарськими судами положень Закону № 784-ХІV та вексельного законодавства зроблено посилання на лист Вищого господарського суду України від 19 березня 2002 р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов’язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно із Законом № 784-ХІV і на постанову Вищого господарського суду України від 12 лютого 2002 р.»

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України визнав, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. В оскарженій постанові зазначено, що ухвалою Господарського суду Луганської області від 19 лютого 1997 р. було порушено справу про банкрутство Заводу; оголошення про порушення справи про банкрутство опубліковано в газеті «Урядовий кур’єр» 29 липня 2000 р.; ВАТ не скористалося своїм правом заявити боржникові грошові вимоги з виданих Заводом 6 грудня 1999 р. векселів протягом 30 днів з дня опублікування зазначеного оголошення, як це передбачено ч. 1 ст. 14 Закону № 784-ХІV. Виходячи з цих обставин та посилаючись на ч. 5 ст. 31 Закону № 784-ХІV, Вищий господарський суд України визнав, що грошові зобов’язання за векселями, що були предметом спору у цій справі, вважаються погашеними, а тому позов про стягнення заборгованості за векселями не підлягає задоволенню.

Проте з таким висновком погодитися не можна. У ст. 1 Закону № 784-ХІV термін «погашені вимоги кредиторів» визначено як задоволені вимоги кредиторів, вимоги, щодо яких досягнуто згоди про припинення, у тому числі заміну, зобов’язання, або припинення зобов’язання іншим чином, а також інші вимоги, які відповідно до цього Закону вважаються погашеними. У ч. 1 ст. 14 Закону № 784-ХІV в редакції, що була чинною до внесення змін Законом від 7 березня 2002 р. № 3088-111, встановлювався строк для звернення кредиторів у господарський суд з письмовими заявами про грошові вимоги до боржника, але законодавець не визначав цей строк як присікальний і не пов’язував з пропуском цього строку настання такого наслідку, як припинення нездійсненого права або невиконаного обов’язку.

Положення ч. 5 ст. 31 Закону № 784-ХІV про те, що вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними, застосовано судом касаційної інстанції без аналізу системного зв’язку зазначеної норми з іншими нормами цього Закону. Відповідно до Закону № 784-Х1V щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника, мирова угода, санація, ліквідація банкрута. Кожна із зазначених процедур здійснюється за правилами, визначеними цим Законом. Зокрема, ст. 31 вміщена у розділі III Закону №784-ХІV «Ліквідаційна процедура». Вищий господарський суд України не врахував, що провадження у справі про банкрутство Заводу припинено ухвалою Господарського суду Луганської області від 19 липня 2001 р. у зв’язку із затвердженням мирової угоди між боржником і кредиторами, та не навів правового обгрунтування щодо застосування положень ст. 31 Закону № 784-ХІV до процедури мирової угоди.

Неправильне застосування Вищим господарським судом України положень Закону № 784-ХІV призвело до помилкового скасування судових рішень у справі. Немає й інших підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції, який погодився з висновками суду першої інстанції щодо доведеності та законності позовних вимог. ВАТ є держателем восьми простих векселів на суму 500 тис. грн., виданих Заводом 6 грудня 1999 р., зі строком погашення за пред’явленням. Відповідно до ст. 21 Закону «Про цінні папери і фондову біржу» вексель є цінним папером, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Суд першої та апеляційної інстанцій правильно застосували до відносин сторін норми вексельного законодавства, зокрема пункти 34, 43, 48, 53, 70, 77, 78 Положення щодо строку пред’явлення векселя до платежу, прав векселедержателя проти зобов’язаних за векселем осіб, вексельної давності.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 11117—11120, Верховний Суд України постанову Вищого господарського суду від 28 жовтня 2002 р. скасував, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 1 серпня 2002 р. залишив у силі.

© Верховний Суд України, 2013