Верховний Суд України
4. Укладення кредитного договору не спричиняє виникнення у кредитора права на особисте майно боржника

У травні 2004 р. АКБ «Мрія» (далі — Банк) звернувся до суду з позовом до Л., Д., П.; треті особи: Г., кредитна спілка «Західінком» — про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним. Позивач зазначав, що 14 червня 2002 р. уклав кредитний договір із ТОВ «Мірра» (далі — ТОВ), за яким термін сплати боргу та відсотків за користування позикою закінчувався 1 жовтня 2003 р. Одночасно для забезпечення виконання цього договору Банк, з однієї сторони, та Л. і Г., з другої, уклали договір поруки. Згідно з цим договором Л. надала Банку право самостійно списати заборгованість із рахунків або звернути стягнення на майно. Оскільки боржник і поручителі взятих на себе зобов’язань не виконали, Банк 3 жовтня 2003 р. звернувся до суду з позовом про стягнення боргу. Того самого дня суд постановив ухвалу про накладення арешту на майно Л., зокрема на належну їй квартиру. Після цього стало відомо, що 1 жовтня того ж року приватний нотаріус П. посвідчила договір купівлі-продажу, за яким Л. продала цю квартиру Д.

Посилаючись на те, що з дня укладення кредитного договору спірна квартира стала предметом стягнення, а отже, не могла бути відчужена відповідачкою, позивач просив визнати договір купівлі-продажу недійсним як укладений із порушенням вимог закону і вилучити у покупця правовстановлюючий, реєстраційний та інші документи на квартиру, а також ключі.

Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 15 листопада 2004 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 4 березня 2005 р., позов задовольнив частково: визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений між Л. і Д. 1 жовтня 2003 р., повернув сторони у попередній стан, а в решті вимог відмовив.

У касаційній скарзі Д., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив скасувати зазначені судові рішення і направити справу на новий розгляд.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій, 14 червня 2002 р. Банк уклав кредитний договір із ТОВ і договір поруки з Л. та Г. У зв’язку з неповерненням кредиту Банк 3 жовтня 2003 р. звернувся в суд із позовом до Л. про стягнення боргу і того самого дня Луцький міський суд Волинської області наклав арешт на майно відповідачки, зокрема на належну їй квартиру. Проте, як з’ясувалося, Л. за два дні до цього на підставі договору купівлі-продажу відчужила зазначену квартиру Д. Той же суд рішенням від 13 лютого 2004 р. позов Банку про стягнення боргу частково задовольнив — стягнув на його користь солідарно з Л. і Г. 203 тис. 220 грн заборгованості за кредитним договором.

Задовольняючи позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, суд першої інстанції виходив з того, що Л. умисно, не виконавши зобов’язань за договором поруки та бажаючи уникнути їх виконання, ввела в оману як покупця Д., так і приватного нотаріуса П., не попередивши їх про право Банку на її квартиру, чим порушила вимоги статей 229, 48, 57 ЦК 1963 р.

Проте погодитися з таким рішенням місцевого та ухвалою апеляційного суду, який залишив це рішення без змін, не можна, оскільки суди неправильно застосували норми матеріального та порушили норми процесуального права.

Висновок суду про наявність у Банку права на належну Л. спірну квартиру не ґрунтується на матеріалах справи і суперечить умовам договору поруки.

Право Банку як кредитора покласти на підставі ч. 1 ст. 192 ЦК 1963 р. відповідальність за невиконання зобов’язання боржником — ТОВ — на Л. як на поручителя було визнано рішенням Луцького міського суду від 13 лютого 2004 р. про стягнення на користь Банку солідарно з Л. і Г. боргу за кредитним договором у сумі 203 тис. 220 грн.

Відповідальність сторін за невиконання зобов’язань за кредитним договором була визначена розд. 3 укладеного між ними договору поруки від 14 червня 2002 р., згідно з яким Л. взяла на себе зобов’язання сплатити всю заборгованість за кредитним договором, а також пеню за кожний день прострочення. Обмеження на відчуження належного Л. майна договором поруки не обумовлювалось.

Як убачається з матеріалів справи, спірна квартира під заставою не перебувала і була відчужена 1 жовтня 2003 р., тобто до накладення на неї арешту ухвалою суду від 3 жовтня того ж року.

Місцевий суд на порушення вимог статей 202, 202<sup>1</sup>, 203 ЦПК 1963 р., який діяв на час розгляду справи, положення матеріального закону та умови договору не врахував і помилково дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу спірної квартири недійсним.

Апеляційний суд на зазначені недоліки уваги не звернув, усупереч вимогам ч. 2 ст. 301, ст. 313 ЦПК 1963 р. наведених в апеляційній скарзі доводів ретельно не перевірив, не навів в ухвалі конкретних обставин і фактів, що спростовують ці доводи, та залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись статтями 333, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Д. задовольнила — рішення Луцького міськрайонного суду від 15 листопада 2004 р. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 4 березня 2005 р. скасувала, справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.
© Верховний Суд України, 2013