Верховний Суд України
13. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеного у ст. 11 ЦПК, суд не може замінити неналежного позивача належним на підставі ст. 33 цього Кодексу

У листопаді 2004 р. Г. звернулась до суду з позовом до З., третя особа — приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, про визнання недій­с­ним договору купівлі-продажу квартири. Позивачка зазначала, що є єдиною спадкоємицею брата С., якому спірна двокімнатна квартира належала на праві приватної власності. Він був хронічним алкоголіком і вів паразитичний спосіб життя. Після того як брат у жовтні 2004 р. помер, їй стало відомо, що незадовго до цього він уклав із З. договір купівлі-продажу своєї квартири. Оскільки протягом останнього року С. неодноразово лікувався від алкоголізму, на час укладення договору купівлі-продажу квартири не усвідомлював значення своїх дій і помер за загадкових обставин, позивачка просила визнати цей договір недійсним на підставі ст. 225 ЦК.

Дніпровський районний суд м. Києва 7 грудня 2005 р. за клопотанням представника позивачки протокольною ухвалою провів заміну неналежного позивача Г. належним позивачем К. і рішенням, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 лютого 2006 р., позов задовольнив: визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений між С. та З. 4 верес­ня 2004 р., повернув сторони в попередній стан і стягнув із К. на користь З. 10 тис. 400 грн.

З. подав касаційну скаргу, яку обґрунтував посиланням на невідповідність висновків судів фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права і в якій порушив питання про скасування судових рішень та ухвалення нового — про відмову в позові.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду має бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує, зо­крема, такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

При вирішенні справи суди виходили з того, що на час укладення договору купівлі-продажу квартири С. не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Однак погодитись із цим висновком не можна з таких підстав.

Частиною 1 ст. 225 ЦК передбачено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Із матеріалів справи вбачається, що згідно з висновками посмертної судово-психіатричної експертизи від 2 вересня та 1 листопада 2005 р. С., який страждав хронічним алкоголізмом, на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири (4 вересня 2004 р.) за своїм психічним станом міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, проте, як зазначено у другому із цих висновків, наявні в нього внаслідок зловживання алкоголем психічні розлади істотно впливали на таку здатність. Інших фактичних даних і доказів, які б спростовували висновок посмертної судово-психіатричної експертизи від 2 вересня 2005 р. суд у рішенні не навів.

Згідно з ч. 2 ст. 338 ЦПК інші випадки порушення або неправильного застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення суду лише за умови, що це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Як убачається з матеріалів справи, Дніпровський районний суд м. Києва перед їх дослідженням протокольною ухвалою від 7 грудня 2005 р. вирішив питання про заміну неналежного позивача Г. належним позивачем К., яка є тіткою померлого, та продовжив розгляд справи по суті.

Проте відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеного у ст. 11 ЦПК, суд не може замінити неналежного позивача належним на підставі ст. 33 цього Кодексу.

Таким чином, місцевий та апеляційний суди допустили порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Оскільки згідно зі ст. 335 ЦПК суд касаційної інстанції не може встановлювати обставини, які не були встановлені судами першої та апеляційної ін­станцій чи відкинуті ними, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 333, 336 ЦПК, касаційну скаргу З. частково задовольнила — рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 7 грудня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 лютого 2006 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.


© Верховний Суд України, 2013