Верховний Суд України
6. Право власності набувається з підстав, що не заборонені законом. На новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди, жилий будинок тощо) зазначене право виникає з моменту завершення будівництва, а якщо законом передбачено прийняття такого майна в експлуатацію або воно підлягає державній реєстрації, — з моменту вчинення цих дій. Сам факт створення нерухомого майна за відсутності передбачених законом умов, необхідних для встановлення права власності на нього, не може бути підставою для визнання такого права

У вересні 2004 р. прокурор Кременчуцького району Полтавської області в інтересах Л.О. звернувся до суду з позовом до Г. про усунення перешкод у користуванні власністю. У позові зазначено, що відповідно до договору міни, укла­деного 1 серпня 2001 р. між Л.Л., Л.Н., Л.О., Л.Р. та З.К., родина Л. передала, а З.К. прийняла у власність квартиру в обмін на жилий будинок із господарськими будівлями, у тому числі гаражем, проте відповідач Г. перешкоджає Л.О. користуватися останнім. Прокурор просив зобов’язати відповідача не чинити Л.О. перешкод у користуванні гаражем.

Г. заявив зустрічний позов про визнання договору міни частково недійсним та визнання за ним права власності на гараж, посилаючись на те, що будував його за власні кошти і користується ним із 1989 р.

Кременчуцький районний суд рішенням від 26 січня 2005 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 5 травня того ж року, у задоволенні позову прокурора відмовив, а зустрічний позов Г. задовольнив, визнавши за ним право власності на гараж і недійсним — договір міни в частині обміну цієї будівлі.

У касаційному поданні прокурор Кременчуцького району, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати зазначені судові рішення.

Заслухавши доповідача, обговоривши наведені у касаційному поданні доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду має бути законним і обґрунтованим.

Суди першої та другої інстанцій, задовольняючи зустрічний позов Г., виходили з того, що гараж був помилково включений до переліку майна, щодо якого укладено договір міни, оскільки власником гаража є Г., який його будував (він надав квитанції на придбання будівельних матеріалів) і користується ним із 1989 р.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Право власності набувається з підстав, що не заборонені законом. На новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди, жилий будинок тощо) зазначене право виникає з моменту завершення будівництва, а якщо законом передбачено прийняття такого майна в експлуатацію або воно підлягає державній реєстрації, — з моменту вчинення цих дій.

Задовольняючи позовні вимоги Г., суд на порушення ст. 213 ЦПК не з’ясував, чи мав той дозвіл на будівництво спірного гаража.

Сам факт створення нерухомого майна за відсутності передбачених законом умов, необхідних для встановлення права власності на нього, не може бути підставою для визнання такого права.

У матеріалах справи немає жодного правовстановлюючого документа, що підтверджував би право власності Г. на гараж, побудований на земельній ділянці його матері — З.К., яка до укладення договору міни була власницею будинку згідно зі свідоцтвом про право власності на нього, виданим 13 червня 2001 р. Омельницькою сільською радою і зареєстрованим Кременчуцьким міським БТІ.

Суд, поклавши в основу рішення показання свідків, які підтвердили факт будівництва Г. гаража, не перевірив, чи здійснювалося воно в установленому законом порядку, зокрема: чи був на це відповідний дозвіл, чи давала З.К. згоду на будівництво гаража на її земельній ділянці, які будівельні споруди зареєстровані в господарстві Г.

Оскільки допущені порушення норм матеріального і процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ст. 336 ЦПК, касаційне подання прокурора Кременчуцького району задовольнила — рішення Кременчуцького районного суду від 26 січня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 5 травня того ж року скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
© Верховний Суд України, 2013