Верховний Суд України
15. Факт роздільного проживання у момент припинення сторонами сімейних відносин, встановлений рішенням суду у справі про розлучення, не треба знову доводити при розгляді справи про поділ майна. З урахуванням цього факту суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них примусом

У липні 1999 р. З. звернулася до суду з позовом до Є. про поділ спільного майна — однокімнатної квартири в м. Ялті. На обгрунтування вимог позивачка послалась на те, що перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, в якому мають малолітнього сина О. У листопаді 1997 р. за спільні кошти вони придбали квартиру. На підставі статей 22, 28 КпШС 1969 р. позивачка просила суд поділити спільне майно, виділивши їй у натурі 2/3 спірної квартири. Ялтинський міський суд Автономної Республіки Крим рішенням від 5 лютого 2002 р. в задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд Автономної Республіки Крим рішенням від 29 квітня 2002р. зазначене рішення Ялтинського міського суду скасував і постановив нове рішення, яким визнав право власності на квартиру на 1/2 за З. і на 1/2 за Є., тобто поділивши між ними квартиру в рівних частках.

У касаційній скарзі Є. просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, наведені у скарзі, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вирішила, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 22 КпШС майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Статтею 28 КпШС передбачено, що в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Суд першої інстанції встановив, що сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах з 1995 р. і мають малолітнього сина О. З березня 1997 р. сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Ялтинського міського суду від 18 серпня 1998 р. був розірваний. Розлучення зареєстроване в органах РАГС 9вересня 1998 р. Квартира в м. Ялті була придбана відповідачем на підставі договору купівлі-продажу від 12 листопада 1997 р. під час роздільного з позивачкою проживання та на кошти від продажу іншої квартири в м. Ялті, частка якої належала йому в порядку успадкування за законом, а також на кошти від договору позики. Факт роздільного проживання й факт припинення сторонами сімейних відносин (із серпня 1997 р.) суд встановив на підставі рішення Ялтинського міського суду від 18 серпня 1998 р. (що набрало законної сили 28серпня того ж року й сторонами не оскаржувалося) у справі за позовом Є. до З. про розірвання шлюбу. Такий висновок суду відповідає вимогам ч. 2 ст. 32 ЦПК, відповідно до якої факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили в одній цивільній справі, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Враховуючи наведене, суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що спірна квартира не є спільною сумісною власністю подружжя. І при встановлені зазначених фактів суд не порушив норми процесуального права. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції відповідно до п. 4 ст. 309 ЦПК, не обгрунтував у рішенні свій висновок щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права. Крім того, відповідно до вимог ст. 301 ЦПК при розгляді справи в апеляційній інстанції суд перевіряє законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора і лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Як вбачається з позовної заяви та матеріалів справи, З. заявляла вимогу про поділ спільного майна шляхом виділення їй у натурі 2/3 спірної квартири з підстав, передбачених статтями 22, 28, 29 КпШС 1969 р. Із тих же підстав, наведених в апеляційній скарзі, З. просила скасувати рішення суду першої інстанції; вимог щодо визнання права власності на частину квартири позивачка не порушувала, а суд позовні вимоги не уточнював. Це дає підстави вважати, що суд апеляційної інстанції при перевірці законності й обгрунтованості рішення суду першої інстанції та вирішенні справи по суті вийшов за межі позовних вимог і доводів апеляційної скарги.

Оскільки рішення суду першої інстанції відповідало вимогам закону та обставинам справи й було скасоване судом апеляційної інстанції помилково, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України рішення апеляційного суду скасувала, а рішення суду першої інстанції залишила в силі.

© Верховний Суд України, 2013