Верховний Суд України
14. Згідно з частинами 2—4 ст. 267 ЦК заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, яка застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявила сторона у спорі, є підставою для відмови у позові. Відповідно до п. 6 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, установлений законодавством, що діяло раніше, не закінчився до набрання чинності зазначеним Кодексом

У червні 2002 р. Р. та інші особи звернулися до суду з позовом до Самбірської міської ради, представництва Фонду державного майна України в м. Самборі (далі — Представництво Фонду), приватної фірми «ПіК» (далі — Фірма), ЖЕК № 2, К.Н. і К.В. про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та оренди магазину, а також свідоцтв про право власності. Позивачі посилались на те, що 9 грудня 1993 р. Фірма уклала договір оренди приміщення магазину, де вони працювали продавцями, строком на один рік. 28 березня наступного року договір було переукладено, і вони були прийняті на роботу до Фірми. 27 жовтня 1995 р. між Представництвом Фонду та Фірмою було укладено договір купівлі-продажу приміщення магазину. Вважаючи, що укладенням таких договорів порушено їх право на приватизацію цього приміщення як членів трудового колективу магазину, про що вони дізналися приблизно два роки тому, позивачі просили поновити строк на звернення до суду, визнати незаконними дії з укла­дення договорів оренди у грудні 1993 р. та березні 1994 р., а також договору купівлі-продажу від 27 жовт­ня 1995 р. і визнати недійсними всі акти, видані в результаті приватизації.

Під час розгляду справи позивачі уточнили та доповнили позовні вимоги, зазначивши, що: приватизація магазину проведена незаконно, оскільки після закінчення строку дії договору його оренди від 9 грудня 1993 р. приміщення магазину не було повернуто трудовому колективу; зміст наступного договору оренди — від 28 березня 1994 р. — суперечить змісту попереднього; укладенням договору купівлі-продажу від 27 жовтня 1995 р. порушено право трудового колективу на приватизацію магазину, оскільки всупереч передбаченому законом порядку їх не було включено до товариства покупців, а безпідставно визнано покупцями засновників Фірми — К.В. та К.Н. Позивачі просили визнати недійсним на підставі ст. 48 ЦК 1963 р. договір купівлі-продажу приміщення магазину, укладений 27 жовтня 1995 р. між Представництвом Фонду та товариством покупців Фірми, анулювати свідоцтва про право власності на приміщення магазину, видані після укладення цього договору, і зобов’язати Фонд провести приватизацію приміщення шляхом його викупу ними, позивачами.

К.Н. та К.В. звернулись із зустрічним позовом про відшкодування моральної шкоди, заподіяної їм безпідставним зверненням до них із позовом, у розмірі 10 тис. грн.

Самбірський міськрайонний суд рішенням від 30 грудня 2005 р. у задоволенні основного і зустрічного позовів відмовив.

15 травня 2006 р. Апеляційний суд Львівської області рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову Р. та інших осіб скасував і по­становив у цій частині нове рішення — про задоволення позову, а в решті залишив зазначене рішення без змін.

У касаційній скарзі К.В. та К.Н. просили скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга має бути задоволена частково з та­ких підстав.

Скасовуючи частково рішення суду першої інстанції і задовольняючи позов Р. та інших осіб, апеляційний суд виходив із того, що: строк оренди Фірмою приміщення магазину закінчився у грудні 1994 р. і не був продовжений; магазин як державне підприємство не було ліквідовано, тому трудовому колективу належало пріоритетне право на його приватизацію, однак цей колектив не був залучений до участі в ній у встановленому законом порядку. Щодо строку позовної давності апеляційний суд зазначив, що сторони заяв про її застосування не зробили, тому він бере до уваги положення ч. 3 ст. 267 і п. 6 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК.

Проте із цими висновками апеляційного суду погодитись не можна з таких підстав.

Згідно з частинами 2—4 ст. 267 ЦК заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, яка застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявила сторона у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до п. 6 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, установлений законодавством, що діяло раніше, не закінчився до набрання чинності зазначеним Кодексом.

ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 р., приватизація магазину мала місце у 1995 р.

На порушення вимог статей 214, 303, 309, 313, 315 ЦПК суд не з’ясував і не зазначив у рішенні, коли почався перебіг строку позовної давності, чи закінчився цей строк станом на 1 січня 2004 р. Поза увагою суду залишилось і те, що К.Н. та К.В. заявляли про сплив позовної давності у своїй зустрічній позовній заяві, а також під час розгляду справи апеляційним судом.

Крім того, згідно зі ст. 11 Закону від 6 березня 1992 р. № 2171-ХІІ «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу) викуп об’єктів малої приватизації їх працівниками провадиться за умов: включення підприємства до переліку об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу; створення товариства покупців, яке об’єднує не менше 50 % працюючих; подання заяви про приватизацію не пізніше ніж за 15 днів з дня опублікування такого переліку.

Дійшовши висновку про наявність у позивачів як працівників об’єкта приватизації пріоритетного права на його викуп, апеляційний суд не встановив і не навів у рішенні доказів, які свідчать про вчинення ними дій, спрямованих на такий викуп, а також про дотримання умов, визначених у ст. 11 названого Закону.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду в частині задоволення позову Р. та інших осіб підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК. У частині відмови в задоволенні зустрічного позову К.Н. і К.В. про відшкодування моральної шкоди судові рішення визнано такими, що постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу задовольнила частково — рішення Апеляційного суду Львівської області від 15 травня 2006 р. в частині задоволення позову Р. та інших осіб до Самбірської міської ради, Представництва Фонду, Фірми, ЖЕК № 2, К.Н. і К.В. про визнання недійсними договорів оренди та купівлі-продажу магазину, свідоцтв про право власності скасувала і справу в цій частині передала на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а в решті залишила це рішення без змін.
© Верховний Суд України, 2013