ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
19-2001. У разі визнання звільнення незаконним суд виходячи зі змісту ч. 3 ст. 235 КЗпП України на прохання працівника, який у зв’язку з допущеним щодо нього порушенням законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи його на роботі, змінити як формулювання причини звільнення на розірвання трудового договору за ст. 38 зазначеного Кодексу, так і дату звільнення, якою може бути визнано день постановлення судового рішення
 
 
У липні 1997 р. Ж. звернувся в суд із позовом до СП «Український мобільний зв’язок» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та премії за перше півріччя 1997 р. Позивач зазначав, що з 1993 р. працював у відповідача на посаді провідного інженера, керівника групи планування, а з 1 лютого 1996 р. — начальника відділу планування. Наказом від 19 червня 1997 р. № 154 його було звільнено з роботи за п. 2 ст. 40 КЗпП (невідповідність працівника займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації) з 23 червня того ж року. 9 жовтня 1997 р. до цього наказу були внесені зміни, і він вважався звільненим на підставі п. 2 ст. 10 контракту згідно з п. 8 ст. 36 КЗпП.

Посилаючись на те, що з роботи його звільнено з порушенням трудового законодавства, Ж. просив визнати звільнення незаконним і, уточнивши в подальшому свої вимоги, замість поновлення на роботі просив змінити формулювання причини звільнення і вважати його звільненим за ст. 38 КЗпП (за власним бажанням) із дня постановлення рішення суду. Також позивач просив стягнути з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу та премію за перше півріччя 1997 р.

Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 червня 1999 р. позов було задоволено частково. Звільнення за п. 8 ст. 36 КЗпП визнано незаконним, формулювання причини звільнення змінено і постановлено вважати Ж. звільненим за ст. 38 КЗпП із 23 червня 1997 р., а в решті позовних вимог відмовлено.

Ухвалою судової колегії в цивільних справах Київського міського суду від 13 жовтня 1999 р. рішення суду в частині відмови в позові про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу було скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд, а в решті рішення залишено без зміни.

При новому розгляді справи рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 квітня 2000 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Київського міського суду від 5 липня того ж року, в позові про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу було відмовлено.

Постановою президії Київського міського суду від 30 жовтня 2000 р. протест першого заступника Голови Верховного Суду України було залишено без задоволення.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 червня 1999 р. про відмову в позові в частині зміни дати звільнення і стягнення премії за перше півріччя 1997 р. та ухвали судової колегії в цивільних справах Київського міського суду від 13 жовтня 1999 р. в частині зазначених вимог, а також рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 квітня 2000 р., ухвали судової колегії в цивільних справах Київського міського суду від 5 липня 2000 р. та постанови президії Київського міського суду від 30 жовтня того ж року, як необгрунтованих. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги Ж. щодо його звільнення, суд обгрунтовано дійшов висновку про те, що його було звільнено з роботи незаконно, і на прохання позивача, який не бажав продовжувати працювати у відповідача, змінив формулювання причини звільнення і постановив вважати його звільненим за ст. 38 КЗпП. Що ж до вимог позивача про зміну дати звільнення, то суд, відмовляючи йому в цій частині, послався на те, що позивач у подальшому працевлаштувався і з 7 липня 1997 р. працює на іншому місці роботи. Проте такий висновок не є обгрунтованим.

Зі змісту ч. 3 ст. 235 КЗпП вбачається, що у разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв’язку з допущеними щодо нього порушеннями законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Суд не взяв до уваги те, що в даному випадку йшлося не про визнання формулювання причини звільнення неправильним, а про визнання звільнення незаконним, і в разі бажання позивача його повинні були б поновити на роботі.

Зазначена помилка в застосуванні норм матеріального права потягла за собою помилку при вирішенні питання про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Відмовляючи в позові в цій частині, суд виходив із того, що неправильне формулювання причини звільнення не перешкоджало працевлаштуванню працівника. При цьому суд знову не взяв до уваги зміст ч. 3 ст. 235 КЗпП, де підкреслюється, що наведені положення можуть застосовуватись у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі. Та обставина, що Ж. через два тижні після звільнення з роботи працевлаштувався, не може бути підставою для відмови йому в позові про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Відповідно до роз’яснень, викладених у п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи, який працівник мав у цей час.

Не можна погодитися з рішення суду і в частині відмови в позові про стягнення премії за перше півріччя 1997 р., оскільки суд неповно з’ясував обставини справи, обмежившись посиланням на те, що позивач не оскаржив наказ про позбавлення його премії.

Як вбачається з матеріалів справи, наказ від 29 серпня 1997 р. № 656 про позбавлення позивача премії було видано після звільнення його з роботи. Дізнавшись про згаданий наказ, позивач у судовому засіданні вимагав стягнення премії, вважаючи, що законних підстав для позбавлення його цих виплат не було. Суду необхідно було уточнити вимоги позивача в зазначеній частині, проте він цього не зробив. У скарзі в порядку нагляду Ж. послався на те, що оскарживши факт позбавлення його премії, він тим самим оскаржив і наказ про це.
Судова колегія в цивільних справах та президія Київського міського суду, залишаючи попередні судові рішення без зміни, не взяли до уваги допущених порушень закону.

Оскільки судові рішення в частині вимог Ж. про зміну дати звільнення, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та премії за перше півріччя 1997 р. постановлені з порушенням норм матеріального права і не відповідають вимогам статей 15, 30, 62, 202 ЦПК, вони підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд.

Виходячи з наведеного судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, зазначені в ньому судові рішення скасувала і направила справу на розгляд суду першої інстанції.
© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком