ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
22. Згідно зі ст. 252 КЗпП України не допускається (крім передбачених цією статтею винятків) звільнення за ініціативою роботодавця працівників, які обиралися до складу профспілкових органів, протягом двох років після закінчення виборних повноважень
 
 

У грудні 2000 р. Ч. звернувся в суд із позовом до державного підприємства Міністерства оборони України (далі — ДП МОУ) «Управління торгівлі Західного оперативного командування» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що із серпня 1987 р. він працював на посаді заступника начальника з комерційної роботи Управління торгівлі Прикарпатського військового округу, яке згодом було реорганізоване в ДП МОУ «Управління торгівлі Прикарпатського військового округу», а в 2000 р. перейменоване в ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» і наказом від 1 грудня 2000 р. № 109 був звільнений з роботи за п. 1 ст. 40 КЗпП з порушенням вимог трудового законодавства.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 23 червня 2001 р., залишеним без зміни ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області від 22 жовтня 2001 р., в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Ч. просить скасувати ухвалені у справі рішення у зв’язку з порушенням судом норм матеріального та процесуального права.

Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України вирішила, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що звільнення позивача здійснено згідно з трудовим законодавством. Проте з таким висновком суду погодитись не можна.

Як встановлено судом, позивач із серпня 1987 р. працював на посаді заступника начальника з комерційної роботи Управління торгівлі Прикарпатського військового округу, яке згодом було реорганізоване в ДП МОУ «Управління торгівлі Прикарпатського військового округу», а в 2000 р. перейменоване в ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» і наказом від 1 грудня 2000 р. № 109 був звільнений з роботи за п. 1 ст. 40 КЗпП у зв’язку зі скороченням посади.

Звільняючи Ч., відповідач порушив вимоги ч. 2 ст. 40 КЗпП, не запропонувавши йому іншу роботу, хоча мав можливість це зробити. На час вирішення відповідачем питання про вивільнення позивача на підприємстві були вакантними посади завгоспа, інженера з охорони праці, заступника начальника торгово-закупівельної бази № 59, начальника Чернівецького військторгу № 46, начальника Луцької дирекції Рівненського військторгу № 43, товарознавця торгового відділу «Управління торгівлі Західного оперативного командування» та інші, що підтверджується штатними розписами й іншими матеріалами справи. Хоча позивач за своєю кваліфікацією та досвідом міг обіймати зазначені посади, адміністрація їх йому не запропонувала.

Відповідно до ст. 252 КЗпП звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу працівників, які обиралися до складу профспілкових органів, не допускається протягом двох років після закінчення виборних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач до 28 грудня 1999 р. був головою профкому вищеназваних підприємств до їх реорганізації у ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування». Ця обставина підтверджена в судовому засіданні колективним договором, підписаним Ч. від імені трудового колективу, протоколами загальних зборів профспілки, листом Львівської обласної організації Всеукраїнської профспілки працівників і підприємств торгівлі, громадського харчування та послуг, а також іншими письмовими доказами, яким суд, порушивши вимоги ст. 62 ЦПК, належної оцінки не дав.

За таких обставин висновок суду про те, що позивач звільнений з роботи без порушення встановленого законом порядку, не грунтується на матеріалах справи, а тому судова палата з цивільних справ Верховного Суду України рішення Личаківського районного суду м. Львова від 23 червня 2001 р. та ухвалу колегії суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області від 22 жовтня 2001 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком