ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
6. Правила ст. 195 ЦК України про завдаток застосовуються в тому разі, коли договір, на підтвердження і забезпечення виконання якого однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів була надана другій стороні грошова сума, укладено сторонами в установленій формі, але з вини однієї зі сторін його не виконано
 
 

У жовтні 1994 р. Ч. звернулася в суд із позовом до К. про повернення завдатку, мотивуючи це тим, що в липні 1994 р. сторони цього спору домовилися про укладення між ними договору купівлі-продажу жилого будинку, належного відповідачці на праві власності, і на підтвердження свого наміру придбати будинок вона, Ч., передала відповідачці гроші в сумі 500 доларів США, але згодом К. відмовилась від відчуження належного їй житла, тому позивачка просила суд стягнути з відповідачки зазначені кошти.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Андрушівського районного суду Житомирської області від 24 грудня 1996 р. в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Ч. просить скасувати рішення районного суду, посилаючись на порушення останнім норм матеріального права.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнала за необхідне задовольнити касаційну скаргу з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, районний суд виходив з того, що невиконання договору купівлі-продажу сталося з вини самої позивачки, яка не могла виконати своє зобов’язання щодо оплати вартості будинку через відсутність грошей. Згідно з правилом ч. 2 ст. 195 ЦК у разі, коли за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається у другої сторони, тому суд дійшов висновку про безпідставність вимог Ч. Проте, постановлюючи рішення, суд неправильно застосував норму матеріального права.

Так, правило ст. 195 ЦК поширюється на випадки, коли договір було укладено, але одна зі сторін ухиляється від його виконання. У даному ж випадку судом не встановлено факту укладення договору купівлі-продажу з дотриманням обов’язкової для цього нотаріальної форми, тому висновок суду про те, що одержані стороною за розпискою гроші є завдатком, який залишається у відповідачки в разі відмови позивачки від виконання угоди, є помилковим.

Необгрунтованими є також посилання суду на те, що всупереч вимогам чинного законодавства в розписці грошову суму зазначено в іноземній валюті (долари США), що теж свідчить про невідповідність позовних вимог закону. Проте, як видно з матеріалів справи, хоча передана відповідачці 17 липня 1994 р. грошова сума і зазначена в розписці в доларах США, позовні вимоги були заявлені у валюті України. До того ж згідно зі ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» наслідком використання резидентами і нерезидентами на території України іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії НБУ є відповідальність у вигляді штрафу, тому відмова в задоволенні позову з цих підстав також є помилковою. Крім того, всупереч вимогам статей 40, 202 ЦПК суд не дав оцінки доводам позивачки про поважність причин її відмови від укладення договору.

За таких обставин ухвалене у справі рішення про відмову позивачці в задоволенні її вимог підлягає скасуванню на підставі ст. 340 ЦПК як таке, що постановлене внаслідок неправильного застосування судом норм матеріального права та порушень норм процесуального права.

Враховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України рішення Андрушівського районного суду Житомирської області від 24 грудня 1996 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до того ж суду в іншому складі.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком