ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
2001-66. Посягання на життя працівників правоохоронних органів при виконанні ними службових обов’язків слід кваліфікувати за ст. 1901 КК України. Додаткової кваліфікації ще й за ст. 93 КК такі дії не потребують
 
 
Вироком судової колегії в кримінальних справах Дніпропетровського обласного суду від 16 липня 1999 р. Г. засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 222, ст. 1901, а також ч. 2 ст. 17, пунктами «г», «ж» ст. 93 КК, на 14 років позбавлення волі з відбуванням перших п’яти років у тюрмі, а решти— у виправно-трудовій колонії посиленого режиму Г. визнано винним у вчиненні злочинів за таких обставин.

2 грудня 1998 р. на подвір’ї універмагу зібрались особи, які раніше вчиняли злочини. Разом із ними був і Г., який мав при собі пістолет «Браунінг» з глушником. У багажнику його автомобіля «Мерседес-200» знаходились автомат «АК-74» та боєприпаси до нього.

До зазначеного місця з метою затримання осіб, які підозрювались у вчиненні злочинів, було направлено оперативну групу УКР УМВС у Дніпропетровській області, до складу якої входили працівники міліції М., Ф., К. та інші. Не бажаючи бути затриманим за це, Г., який без відповідного дозволу носив при собі пістолет, а в автомобілі зберігав автомат, з метою умисного вбивства здійснив п’ять пострілів із пістолета у працівників міліції М., Ф. і К. Внаслідок таких дій їм було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Умисел, спрямований на позбавлення життя працівників міліції, Г. до кінця не довів з не залежних від нього причин.

У касаційних скаргах засуджений та його захисник зазначили, що Г. перебував у стані необхідної оборони, тому суд неправильно кваліфікував його дії за ст. 1901, ч. 2 ст. 17, пунктами «г», «ж» ст. 93 КК, і просили скасувати вирок та направити справу на додаткове розслідування.

Потерпілі Ф., К. і М., посилаючись на м’якість призначеного засудженому покарання, оскільки суд неповною мірою врахував, що Г. вчинив посягання на життя трьох працівників міліції при виконанні ними службових обов’язків, просили вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.

У касаційному поданні прокурор Дніпропетровської області порушив питання про скасування вироку щодо Г., оскільки суд безпідставно кваліфікував його дії ще й за статтями 17, 93 КК, хоча вони повністю охоплюються диспозицією ст. 1901 КК, за якою суд призначив Г. надмірно м’яке покарання.

Перевіривши доводи, наведені в касаційному поданні і касаційних скаргах, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила те й інші частково з таких підстав.

Відповідно до вимог закону суд має оцінити всі зібрані у справі й досліджені в судовому засіданні докази, вирішити питання, пов’язані з наявністю злочину, винністю підсудного у його вчиненні, та призначити відповідне покарання. Зазначені вимоги закону суд першої інстанції при розгляді справи щодо Г. у повному обсязі не виконав, внаслідок чого при постановленні вироку допустив істотні суперечності у юридичній оцінці вчинених засудженим діянь.

Відповідно до роз’яснень, які містяться в п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини», посягання на життя працівників правоохоронних органів при виконанні ними службових обов’язків слід кваліфікувати за ст. 1901 КК, і додаткової кваліфікації за п. «в» ст. 93 КК воно не потребує.

Проте із протоколу судового засідання та вироку вбачається, що суд кваліфікував одні й ті самі дії Г. як за ст. 1901 КК, так і за ст. 93 КК, призначивши при цьому за першою більш м’яке покарання, ніж за другою.

У касаційних скаргах потерпілих і касаційному поданні прокурора зазначено, що засудженому Г. призначено надмірно м’яке покарання, в тому числі й за ст. 1901 КК. Ці доводи заслуговують на увагу.

Враховуючи це, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що вирок у частині засудження Г. за ст. 1901 КК підлягає скасуванню за м’якістю призначеного покарання. Оскільки ж це обвинувачення тісно пов’язане з обвинуваченням Г. за ст. 93 та ч. 1 ст. 222 КК, то вирок підлягає скасуванню у повному обсязі, а справа направленню на новий судовий розгляд на з’ясування питань, на кого ж було здійснено посягання — на працівників правоохоронних органів чи на членів угруповання, як стверджує Г., і залежно від установленого кваліфікувати його дії.

Перевірці при новому розгляді справи підлягають і наведені у касаційних скаргах адвоката і засудженого твердження про перебування останнього у стані необхідної оборони. Якщо при цьому буде встановлено, що Г. вчинив злочин, передбачений ст. 1901КК, то призначене йому за цією статтею покарання слід визнати таким, що не відповідає вимогам ст. 39 КК і є явно несправедливим внаслідок м’якості.
© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком