ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
73. Якщо в ході примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань винуваті особи позбавляють потерпілого волі, такі дії повністю охоплюються ч. 3 ст. 198-2 КК України 1960 р. і додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 123-1 цього Кодексу не потребують. Злочин визнається вчиненим організованою групою осіб, якщо в його вчиненні брали участь три і більше осіб, які попередньо зорганізувалися для спільної злочинної діяльності
 
 



Вироком Новокаховського міського суду Херсонської області від 9 червня 2000 р. засуджено: С. — за ч. 3 ст. 144 КК 1960 р. на вісім років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, за ч. 1 ст. 123-1 цього Кодексу на чотири роки позбавлення волі, за сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р. на дев’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; Б.В.В. — за ч. 3 ст. 144 КК 1960 р. на вісім років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, за ч. 1 ст. 123-1 цього Кодексу на чотири роки позбавлення волі, за сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р. на дев’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна;

Б.В.Д. — за ч. 3 ст. 144 КК 1960 р. на вісім років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, за ч. 1 ст. 123-1 цього Кодексу на чотири роки позбавлення волі, за сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р. на дев’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; Ч. — за ч. 3 ст. 144 КК 1960 р. на сім років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, за ч. 1 ст. 123-1 цього Кодексу на три роки позбавлення волі, за сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р. на вісім років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Згідно з вироком С., Б.В.В., Б.В.Д. і Ч. з корисливих спонукань організували злочинну групу і з 31 травня по 3 червня 1998 р. вимагали у З. гроші в сумі 4 тис. доларів США. 31 травня 1998 р. Б.В.В., Б.В.Д. і Ч. застосували насильство щодо З. та П.: завдали їм удари бейсбольною битою, кулаками й ногами, заподіявши легкі тілесні ушкодження (З. — з короткочасним розладом здоров’я, П. — без розладу здоров’я). Вимагаючи у З. гроші, вони з метою забезпечення виконання цих вимог погрожували вбити її сина — П., тримаючи його протягом трьох діб як заручника.

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Херсонського обласного суду від 14 листопада 2000 р. вирок щодо всіх засуджених залишено без зміни. Засуджена С. просила у клопотанні скасувати судові рішення й закрити справу щодо неї за недоведеністю пред’явленого їй обвинувачення у вимаганні грошей. Захисник С. також порушив питання про скасування судових рішень щодо неї, стверджуючи про відсутність доказів її вини в організації вимагання грошей у потерпілих, а отже, й ознак організованої групи у діях інших засуджених, та про непричетність С. до тримання Б.В.В., Б.В.Д. і Ч. потерпілого П. як заручника. На думку захисника, засудження Б.В.В., Б.В.Д. і Ч. за ч. 1 ст. 123-1 КК також є необгрунтованим, оскільки П. фактично не був заручником, а лише тимчасово позбавлявся волі.

У поданні п’яти суддів наведені підстави для зміни судових рішень і перекваліфікації дій Б.В.В., Б.В.Д. і Ч. з ч. 3 на ч. 2 ст. 144 КК 1960 р., а С. — на ст. 19, ч. 2 ст. 144 КК та скасування вироку щодо всіх засуджених у частині застосування ч. 1 ст. 123-1 КК 1960 р. і закриття справи в цій частині за відсутністю в їх діях складу злочину. У поданні також порушено питання про зменшення розміру відшкодування засудженими моральної шкоди на користь потерпілих З. і П. Перевіривши матеріали справи та наведені у клопотаннях доводи, судді судової палати визнали, що клопотання слід задовольнити частково з таких підстав.

Відповідно до вимог закону вимагательство — це корисливий злочин, при вчиненні якого винувата особа має намір незаконно одержати чуже майно чи право на нього або домогтися вчинення потерпілим інших дій майнового характеру. Із матеріалів справи вбачається, що С., вчиняючи дії, за які її засуджено, мала на меті повернути вартість автомобіля «Фольксваген-Пассат», переданого нею своїм дочці і зятеві П. за умови, що мати останнього передасть їм будинок. Б.В.В., Б.В.Д. та Ч., як свідчать фактичні обставини справи, знали про такий намір С. і були переконані, що своїми діями сприяють їй у поверненні вартості автомобіля.

Про такий зміст суб’єктивної сторони вчинених С., Б.В.В., Б.В.Д. і Ч. дій свідчать дані, що містяться в показаннях С., яка впродовж усього досудового слідства і в суді стверджувала, що при одруженні її дочки й П. вона обіцяла передати молодому подружжю автомобіль, а З. — будинок. Через місяць вона свою обіцянку виконала, купивши в Молдові автомобіль за 3 тис. 400 доларів США, яким користувався зять П., обіцяючи в подальшому переоформити його на дочку С., але цієї умови не виконав. З. також не передала молодим будинок. Приблизно через рік подружжя припинило спільне проживання, але зять автомобіль не повернув, а З. не оформила будинок на сина й дочку С. У зв’язку з цим вона, С., після декількох попереджень З., зажадала від тієї повернення 4 тис. доларів США, що складали вартість автомобіля, акумулятора, запчастин та іншого майна, яке не було їй повернено колишнім зятем.

Ці факти підтверджуються показаннями свідка О. Таким чином, між С. та З. склалися цивільно-правові відносини, відповідно до яких перша зобов’язалася передати молодому подружжю автомобіль, а друга — будинок, однак З. своє зобов’язання не виконала, а П. після розпаду сім’ї залишив автомобіль собі. Не заперечували існування зазначених цивільно-правових зобов’язань і потерпілі З. та П. ні в стадії досудового слідства, ні в судовому засіданні. На це вказує також вилучений у помешканні С. лист П., в якому останній пропонує їй варіанти повернення автомобіля. Зі звукозапису телефонної розмови між С. і З. також убачається, що між ними існували зазначені цивільно-правові відносини.

За таких обставин дії С., Б.В.В., Б.В.Д. та Ч. були спрямовані не на заволодіння чужим майном, а на примушування З. та П. до виконання цивільно-правового зобов’язання, у зв’язку з чим мали кваліфікуватися за ч. 3 ст. 198-2 КК 1960 р. як поєднані з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого (П. у процесі злочинних дій Б.В.В., Б.В.Д. та Ч. були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я), і вчинені за попереднім зговором групою осіб. Натомість суд безпідставно кваліфікував ці дії за ч. 3 ст. 144 КК 1960 р., тобто неправильно застосував кримінальний закон.

Кваліфікація дій засуджених за ч. 1 ст. 123-1 КК 1960 р. є зайвою, оскільки з матеріалів справи вбачається, що в ході примушування потерпілих до виконання цивільно-правових зобов’язань засуджені позбавляли П. волі, а не захоплювали його як заручника. Позбавлення потерпілого волі охоплюється ч. 3 ст. 198-2 КК 1960 р. і додаткової кваліфікації за іншими статтями кримінального закону не потребує. Отже, судові рішення і в цій частині не можуть вважатися законними й обгрунтованими. З урахуванням наведеного, як зазначено в ухвалі спільного засідання судової палати з кримінальних справ і військової палати Верховного Суду України, клопотання засудженої С. та її захисника підлягають частковому задоволенню, її дії як підбурювача до примушування потерпілих до виконання цивільно-правових зобов’язань — перекваліфікації з ч. 3 ст. 144 КК 1960 р. на ст. 27, ч. 3 ст. 355 КК 2001 р., а дії засуджених Б.В.В., Б.В.Д. та Ч. як виконавців цього злочину — в порядку ст. 395 КПК — на ч. 3 ст. 355 КК 2001 р. із виключенням із судових рішень кваліфікації дій усіх засуджених за ч. 1 ст. 123-1 КК 1960 р. як зайвої та пом’якшенням їм покарання.

Крім того, висновок суду про вчинення злочинних дій організованою групою не грунтується на досліджених у судовому засіданні доказах. Зокрема, ніхто із засуджених не визнав себе винуватим у тому, що вони були зорганізовані у стійку злочинну групу для вчинення злочину щодо потерпілих З. та П. Суд також не навів у вироку доказів на підтвердження цього висновку. Відповідно до ч. 3 ст. 28 КК 2001 р. під організованою групою слід розуміти стійке об’єднання трьох і більше осіб, які попередньо зорганізувалися для спільної злочинної діяльності. У справі немає даних про те, що засуджені мали намір створити чи створили злочинне об’єднання для спільної злочинної діяльності або ж учинення конкретного злочину, що між ними розподілялися ролі чи обов’язки і про те, хто був ініціатором цього розподілу.

Наведене вище свідчить, що С., Б.В.В., Б.В.Д. та Ч. вчинили злочин щодо потерпілих З. та П., перебуваючи у зговорі. Отже, із судових рішень слід виключити висновок про те, що засуджені вчинили злочин організованою групою. У зв’язку зі значним зменшенням обсягу обвинувачення підлягає зменшенню і розмір відшкодування моральної шкоди. Що ж стосується доводів засудженої С. та її захисника про необхідність скасування судових рішень унаслідок порушення судом кримінально-процесуального законодавства, то вони є безпідставними, оскільки таких порушень у справі допущено не було.

На підставі наведеного клопотання засудженої С. та її захисника задоволено частково і вирок змінено: з нього виключено рішення про те, що С., Б.В.В., Б.В.Д. і Ч. вчинили злочин організованою групою, та кваліфікацію їх дій за ч. 1 ст. 123-1 КК 1960 р. як зайву; перекваліфовано дії Б.В.В., Б.В.Д., Ч. з ч. 3 ст. 144 КК 1960 р. на ч. 3 ст. 355 КК 2001 р., а С. — з ч. 3 ст. 144 КК 1960 р. на ст. 27, ч. 3 ст. 355 КК 2001 р. і призначено Б.В.В. та Б.В.Д. по п’ять років позбавлення волі, С. та Ч. — по чотири роки позбавлення волі, а також зменшено розмір відшкодування моральної шкоди, яку суд постановив стягнути із засуджених солідарно на користь потерпілих З. і П., — з 10 до 5 тис. грн. кожному.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком