ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
Доповідь Голови Верховного Суду України Ярослава РОМАНЮКА на міжнародній конференції «Судова правотворчість у механізмі забезпечення принципу верховенства права в умовах реформування правосуддя»
11/24/2016
 


СУДОВА ПРАВОТВОРЧІСТЬ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ПРАВОСУДДЯ: РОЛЬ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ


Шановні пані та панове, міжнародні експерти, колеги-судді,

представники юридичної науки, гості!


Сьогодні я маю честь вступною доповіддю відкривати наш захід, присвячений обговоренню судової правотворчості в механізмі забезпечення принципу верховенства права в сучасних умовах реформування правосуддя в Україні.

Передусім хочу коротко звернути вашу увагу, чому саме таку тему обрано для широкого обговорення в колі фахівців.

Протягом останніх років Верховний Суд України був співорганізатором низки науково-практичних заходів, на яких порушувалося багато важливих питань.

Це і впровадження нових механізмів забезпечення єдності судової практики;

і обговорення проблем дотримання й забезпечення права власності в контексті дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,

а також питання гарантій здійснення й захисту права власності в особливих умовах (збройні конфлікти, окупація, анексія, військова агресія, проведення антитерористичної операції тощо).

Усі заходи викликали значний науковий і практичний інтерес, зумовили чимало дискусій та обговорень. Насамперед щодо визначення й змісту критеріїв правомірності втручання у право власності особи: обґрунтованості, пропорційності, співмірності такого втручання.

Також виникла дискусія з приводу преюдиційного чи консультативного запиту як змістовно ефективного превентивного і до того ж процесуально економного інструменту забезпечення єдності судової практики.

Тобто проведені численні заходи сформували низку додаткових питань, які потребують окремих дискусійних майданчиків. Зокрема, назріла потреба обговорити теоретичні питання судової правотворчості в сучасних умовах праворозуміння та його типологій.

Як відомо, ключовою засадою й одночасно метою правозастосування є безумовне забезпечення принципу верховенства права. Зрозуміло, що це викликає низку питань щодо поняття й обсягу цього принципу. Особливо в нинішніх умовах динамічного та не завжди системного внесення змін до актів законодавства.

Також слід обговорити сучасні підходи до джерел права. Маємо нарешті констатувати, що відбувається об’єктивне розширення системи джерел права. І саме щодо застосування квазіпрецедентів різного рівня та питань розмежування судової практики й судового прецеденту в умовах нового праворозуміння.

Усе це стало підставою для проведення сьогоднішнього заходу.

Також нагадаю присутнім, що 2 червня 2016 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Того самого дня було прийнято Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який покликаний імплементувати конституційні зміни в частині правосуддя. Указані законодавчі акти набрали чинності з 30 вересня 2016 року.

Як ви знаєте, очевидним завданням судової реформи є впровадження таких механізмів, які давали б змогу забезпечувати права і свободи людини через здійснення ефективного, незалежного та безстороннього правосуддя судами. Саме це зумовило внесення не лише законодавчих, а й конституційних змін.

Дійсно, правосуддя може вважатися ефективним лише за умови його доступності для пересічного громадянина та отримання ним зрозумілої судової послуги, результатом якої є обґрунтоване і вмотивоване судове рішення. Чи буде досягнуто доступності та ясності цією реформою? Сподіваюся, що так.

Зупинюся на концептуальних новелах судово-правової реформи. По-перше, відбулося еволюційне повернення до триланкової судової системи, що є вагомим кроком для подальшої побудови в державі простої, зрозумілої та доступної, а отже, і більш ефективної судової системи.

По-друге, закріплено чіткі часові межі впровадження професійно-юридичного підходу до забезпечення судового захисту осіб. У межах Основного Закону закріплюється адвокатське представництво з 2019 року в судах усіх інстанцій, за винятком справ певних категорій.

На мій погляд, така новела стимулюватиме учасників судового процесу до постійного самовдосконалення, а суддів – до ухвалення обґрунтованих, мотивованих та справедливих рішень. І в стратегічному баченні це має стати однією з підвалин підвищення правового виховання в суспільстві та рівня правової культури.

По-третє, на конституційному рівні закріплено поширення юрисдикції судів на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення, а також закріплено, що законом може бути визначено обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору. Нагадаю, що стаття 124 Основного Закону України в редакції 1996 року поширювала юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі.

Таким чином, Конституція України на найвищому рівні дозволяє встановлювати законами коло питань, які за своєю суттю є безспірними вимогами і які можуть вирішуватися іншими повноважними органами.

Зазначене дає надію на створення умов для істотного розвантаження судів у майбутньому та дотримання принципу процесуальної економії за умови якісного складання й оформлення заяв, скарг та інших процесуальних документів учасниками судових процесів.

Однак указані новели дають змогу побачити тільки перші паростки реформи та є тими головними чинниками, завдяки яким судді зможуть якісно здійснювати правосуддя в нових умовах і за наявності нових викликів. А таких, на жаль, немало. Запроваджуючи гарні новації, не слід забувати, що не все гарне є легким.

Ми, працюючі судді, відчуваємо градус суспільної напруги та розуміємо медійну боротьбу з корупцією без належного врахування принципів правової держави, а більше за допомогою агітації й пропаганди.

Крім того, кожний суддя щоденно спостерігає накопичення судових справ, кількість яких збільшується внаслідок численних звільнень суддів у відставку. До того ж на всіх чекають тривалі конкурси на посади суддів майбутнього Верховного Суду, інших судів, що також впливатиме на зростання навантаження на суддю.

Проте, на мій погляд, головним ризиком цієї реформи є набрання чинності Законом України «Про судоустрій і статус суддів» без одночасного введення в дію відповідних змін до процесуальних кодексів.

На сьогодні не тільки пересічний громадянин, а й майже вся юридична спільнота залишається у стані юридичної невизначеності стосовно подальших процесуальних форм захисту прав і свобод осіб.

Згадані фактори можуть негативно вплинути на ефективність і гармонійність впровадження конституційних новел. Але це питання окремої, не сьогоднішньої, дискусії.

Загалом реформування судової системи за 25-річний період існування Української держави є перманентним явищем і, на думку працюючих суддів та юридичної спільноти в цілому, цю реформу має бути нарешті завершено.

Ключовою проблемою і викликом для нових суддів і нових судів стане забезпечення верховенства права в державі.

Таке завдання має реалізуватися судами через постійне й послідовне ухвалення обґрунтованих і справедливих судових рішень на підставі принципу правової визначеності, тобто шляхом застосування правових норм у судових рішеннях таким чином, щоб вони були зрозумілими пересічному громадянинові.

Додатково зверну увагу на ще одну новелу цієї судової реформи: з положень Основного Закону України виключено повноваження Конституційного Суду України здійснювати офіційне тлумачення законів. При цьому ні в Конституції України, ні в Законі України «Про судоустрій і статус судів» не визначено органи, уповноважені здійснювати таке тлумачення.

При цьому зауважу, що тлумачення норми права є одночасно і правом, і обов’язком кожного судді під час здійснення правосуддя. У складних спірних або абсолютно нових для українського правопорядку ситуаціях саме судді першої інстанції через власну активність формують нову судову практику. І таку практику в подальшому або підтримують, або спростовують суди вищого рівня, аж до останнього на національному рівні – найвищого судового органу, рішення якого є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, що застосовують цю норму в своїй діяльності, та для всіх судів.

Таким чином, з метою гарантування стабільності правопорядку в державі, забезпечення принципу правової визначеності логічно, що право офіційно тлумачити закони має перейти до повноважень найвищого судового органу.

А тому переосмислення ролі Верховного Суду України та загалом судової практики в сучасних, особливо чутливих, кризових умовах є очевидним, необхідним та таким, що сприятиме розвитку громадянського суспільства й визнанню України дійсно правовою державою.

Крім того, саме проблеми судової практики є тим лакмусовим папірцем, який дає змогу швидко встановити зворотній зв’язок із законодавчим регулюванням суспільних відносин, а саме оперативно окреслити необхідність прийняття адекватного вчасного законодавства.

Хочу зауважити, що формування єдності судової практики, шляхи до забезпечення її стабільності, полягають у правотворчій активності суддів. І тому слід вказати, що судово-конституційна реформа надала проблемі судової правотворчості нового наголосу й акценту, зокрема, у частині посилення ролі рішень найвищого судового органу держави.

Якщо говорити про цивілістичний процес, то така активність суддів проявляється насамперед за наявності прогалин у законодавстві й праві, коли суддя відшукує правову норму, яку слід застосовувати, установлюючи дійсний характер спірних відносин.

Аналогічні дії суддя здійснює і за наявності колізій та конкуренції норм у законодавстві.

Як слід тлумачити норму? За допомогою якого методу та в яких межах? Від цього залежить певний ступінь свободи інтерпретації судді.

Як установити межі судового розсуду і яким чином визначити баланс між істинним смислом норми та її текстуальним викладенням? Буквальна інтерпретація чи добудова норми через судову правотворчість?

У цьому контексті досить слушною є теза прихильника судової правотворчості, відомого цивіліста Муромцева С.А., сформульована ще в ХІХ столітті: «Суддя не відкриває прихованої думки законодавця; він лише додумує за нього те, що законодавець не продумав».

Вважаю, що наразі ключовим завданням для судової системи та правової системи України в цілому є визначення шляху, яким розвиватиметься вчення про судову правотворчість, та її прикладне застосування в державі.

У зв’язку з цим актуальним є питання існування класичних та сучасних тенденцій до розуміння судової правотворчості у світі. Чи корисно Україні імплементувати досвід англо-американської, романо-германської чи французької правової системи в незмінному, тобто в чистому вигляді?

Чи Україні доцільно самостійно визначитись із технологією судової правотворчості, враховуючи надбання інших правових систем та адаптуючи їх до нашого регулювання за допомогою наших звичаїв та на підставі ментальності українського суспільства?

Окремими проблемами в застосуванні судової правотворчості є питання співвідношення її з принципами праворозуміння та застосування принципів природного права, які розкрито й сформовано в практиці Європейського суду з прав людини: пропорційності, справедливості, добросовісності, розумності тощо.

Як має діяти суддя, відшукуючи такий принцип та його межі, його дотримання чи порушення у конкретній справі, щоб своєю правозастосовною діяльністю не звузити прав і обов’язків людини та громадянина?

Звичайно, у межах моєї доповіді неможливо дати однозначну відповідь на окреслену проблему, але є змога розпочати на сьогоднішньому заході фахову дискусію про сучасне розуміння судової правотворчості.

З метою окреслення головних специфічних відмінностей в уявленнях про судову правотворчість коротко зупинюся на її проявах залежно від правової системи. Розпочну з України.

На початку ХХ століття відбувалося становлення української правової науки, однак вона перебувала під впливом як німецької пандектистики, так і російської науки. Загалом наявна на той час проблема розуміння та сприйняття судової правотворчості полягала в діаметрально протилежних поглядах учених на неї:

від абсолютного несприйняття судової правовотворчості (Шершеневич Г.Ф., Петражицький Л.І. та інші)

до визнання за нею прогресивної ролі м’якого засобу забезпечення однакової судової практики, коли суддя нарівні із законодавцем творить право шляхом виправлення істотного розриву між буквою закону та вільним правом (Завадський А.В., Муромцев С.А., Гамбаров Ю.С. та інші).

Такими є найбільш поширені полярні позиції щодо розуміння судової правотворчості на зламі ХІХ–ХХ століть. Зазначене залишається актуальним і на сьогодні. І, можливо, Україна отримала б єдиний вектор ефективного запровадження способів м’якого коригування правових норм.

Однак 1917 рік діаметрально змінив парадигму значення законів, а відтак і ролі судової практики (власне судової правотворчості) внаслідок ідеологічних змін у суспільстві.

Понад 70 років судової правотворчості офіційно не існувало, хоча вона фактично широко застосовувалася під маскуванням відомих керівних роз’яснень пленумів, президій верховних судів Союзу РСР і Української РСР, у яких закріплювалися правила субсидіарного застосування норм права на підставі принципу соціалістичної законності. Прогалини в законодавстві заповнювалися аналогічно – шляхом особистого розсуду судді під час судового тлумачення, через його активність при з’ясуванні норми права (Недбайло П.О.).

Отже, у СРСР судова правотворчість заперечувалася як така, однак мала прихований характер. Дійсна воля законодавця в судових рішеннях нерідко встановлювалася через критерії, які притаманні саме судовій правотворчості: соціальна обумовленість права, абстрактні поняття, природне право тощо.

Розвиток України свідчить, що такий досвід делегованого тлумачення судами норм права через закріплення волі законодавця та панівної волі правлячої Комуністичної партії врешті-решт було визнано помилковим.

Історичні події в СРСР та згодом в Україні призвели до зміни державного курсу та наразі, зі спливом 25 років незалежності України, знову гостро постало питання ролі судової практики, напрямів формування її єдності, зокрема, шляхом участі судів у правотворчості.

Проте правотворчість, тобто створення норми права вольовим методом уповноваженим суб’єктом, у чистому вигляді будь-який суд, у тому числі Верховний Суд України (а у подальшому – Верховний Суд), не здійснює. Його завдання – забезпечити єдність судової практики шляхом справедливого судового вирішення спорів суто інтелектуальними методами.

Зокрема, справи у Верховному Суді України розглядаються більшістю складу палат, а до здійснення правосуддя залучаються фахівці Науково-консультативної ради при Верховному Суді України. При цьому Верховний Суд України застосовує Конституцію України, закони й підзаконні акти, а у відповідних випадках прямо застосовує принцип верховенства права, звертається до аналогії закону і права.

Водночас судові рішення Верховного Суду України мають загальнообов’язковий характер, що надає їм рис нормативності, а отже, формує певну активність суддів. Тобто в діяльності Верховного Суду України наявна судова правотворчість як засіб досягнення мети правосуддя.

Із цього приводу Голова Верховного Суду Ізраїлю у відставці Аарон Барак наголошував, що судова правотворчість, яка є основною функцією верховних судів, здійснюється переважно через тлумачення, але ця роль є випадковою, тобто судді займаються правотворчістю через тлумачення тільки за наявності спору та в процесі розгляду справи. За відсутності спору судової правотворчості немає.

Тож судам України наразі нагально необхідно обговорити питання пошуку та відбору корисного й доцільного досвіду застосування елементів судової правотворчості розвинених зарубіжних країн.

Порушення цих питань на теоретичному рівні в неформальному діалозі допоможе також виявити очікування юридичної спільноти й громадянського суспільства щодо права як універсального соціального регулятора.

Якщо право (як має бути в правовій, демократичній державі) виступає самодостатнім феноменом, спроможним дати конкретну оперативну відповідь на будь-яку правову проблему (передусім, спір), воно має дати відповідь на загальнотеоретичному рівні й про межі судового розсуду в судовому тлумаченні в різних судочинствах та різних спірних правових ситуаціях.

Оскільки для правової системи України характерними є риси романо-германської правової системи, корисним буде досвід формування єдності судової практики та добудови права суддями Німеччини. А тому вельми очікувані для нас виступи шановних суддів Федерального Верховного Суду Німеччини: професора, доктора Хеннінга Радтке та доктора Ральфа Бюнгера – з приводу судової практики у кримінальних та цивільних справах.

Стосовно судової правотворчості в романо-германській правовій системі зупинюся лише на головних ідеях у працях одного із всесвітньо визнаних засновників соціології права – австрійського професора Євгена Ерліха.

Учений виступав проти зловживання формальною логікою й концептуальним формалізмом у праві та намагався привернути увагу до живого права в дії, тобто відійти від позитивістського зациклення на нормах законів. Професор констатував, що писане право починає застарівати від моменту, коли воно було сформоване, тобто воно ніколи не буває повним і адекватним.

Ерліх постійно підкреслював важливість судової правотворчості та її межі. При цьому визнавав пріоритетним об’єктивно-теологічне тлумачення законів, під час якого смисл норми відділявся від тексту закону й волі законодавця.

Професор слушно зауважував, що прийнятий закон живе своїм життям і тлумачиться, виходячи із сучасних соціальних умов та завдань права, що постійно змінюються, адже суспільні відносини постійно рухаються і створюють нові проблеми, які слід вирішувати. Тому, на його погляд, найважливіше завдання правової науки та суддів полягає у вирішенні конфлікту між рухливими потребами життя та формулами чинного права.

Таку відправну тезу Євгена Ерліха, на наш погляд, має бути покладено в основу застосування судової правотворчості в сучасних українських умовах.

Щодо офіційного тлумачення та судової правотворчості зауважу, що ці поняття нерідко змішуються в доктрині, зважаючи на особливості судової діяльності у правових системах англо-американського типу.

Дійсно, у цих правових системах, на відміну від романо-германського права, відсутнє чітке розмежування правотворчої та правотлумачної діяльності судових органів. А отже, вельми цікавим для української судової системи і для всіх присутніх, буде досвід країн саме англо-американського типу, який допоможе нам окреслити межі судового розсуду при здійсненні правосуддя.

Оскільки ми маємо задоволення почути більш розгорнутий погляд на англо-американський досвід судової правотворчості у виступі шановного Джона Кабона, я лише стисло зупинюся на популярних поглядах на судову правотворчість у цій правовій системі.

Так, суддя у відставці Верховного Суду США Олівер Уенделл Холмс, який глибоко поважав право й закони, зауважував, що суди залучаються до правотворчості насамперед за наявності прогалин у праві. Він наполягав на пошуку розумних політико-правових балансів замість сліпих формальних дедукцій із певних позачасових абстрактних принципів і доктрин.

Інший видатний професор Гарварду – Джон Чапмен Грей, відомий провокативною на перше півріччя ХХ століття тезою про можливість правотворчості суддів, – наголошував, що істинним правотворцем є не той, хто створює позитивні норми, а той, хто має абсолютне право їх інтерпретувати, і тим більш той, хто може вирішувати, що ці норми свідчать з того чи іншого приводу.

Також для української правової системи досить цікавим є розвиток судової правотворчості у Франції, важливу роль у формуванні якої відіграла відома стилістика Цивільного кодексу Франції та Касаційний Суд цієї держави. Замість того, щоб реалізовувати волю законодавця, як це було заплановано, Касаційний Суд змінив власну місію й узурпував виключну компетенцію в тлумаченні Кодексу, який поступово застарівав. Здійснюючи функції останньої судової інстанції, Касаційний Суд сміливо почав скеровувати та уніфікувати судову практику, авторитетно фіксуючи те чи інше тлумачення законодавця або правову новацію.

Відомий французький юрист Ріпер (Ripert), аналізуючи джерела права Франції ХІХ століття, наголошував на реальній вазі судової практики й зауважував, що класична різниця між джерелами англосаксонського та французького права в дійсності, як не дивно, є нікчемною.

Нову роль судді в застосуванні та тлумаченні правових норм було відкрито під час правової революції в Європі у другій половині XІX століття, а отже, відбувався процес популяризації судового тлумачення.

Крім того, надзвичайно цінним для України є досвід розвитку та стану судової правотворчості в країнах колишнього Радянського Союзу: Литві, Казахстані, Грузії, Молдові. Оскільки сьогодні виступатимуть видатні вчені, судді та інші провідні правники держав різних правових систем, а саме: Рімвідас Норкус, Мусабек Алімбеков, Серджіо Беєшу, Тамар Зарандія, – ми матимемо змогу детально ознайомитися з нюансами проявів судової правотворчості.

Не можу оминути увагою особливості тлумачення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які застосовує у своїй практиці Європейський суд з прав людини. Адже для України і Конвенція, і практика Суду – це джерело права, й вони повинні застосовуватися національними судами.

Як відомо, ЄСПЛ за досить тривалий час своєї діяльності напрацював систему принципів, підходів і способів тлумачення права, які яскраво ілюструють саму суть та призначення цього Суду – забезпечення дієвого й ефективного захисту прав людини.

Одним з таких підходів є ефективне й динамічне тлумачення норм права. У його основі лежить доктрина про те, що Конвенція є «живим організмом», а тому в тлумаченні її положень необхідні гнучкість і динамізм.

Зокрема, в рішенні в справі «Демір та Байкара проти Туреччини» ЄСПЛ зазначив, що завжди посилався на принцип, згідно з яким Конвенція є «живим організмом» і тлумачити її слід у світлі вимог сьогодення, зважаючи на норми національного й міжнародного права, які змінюються.

Такий підхід має дуже важливе значення. В умовах, коли європейські стандарти в галузі права постійно еволюціонують, а соціальні умови динамічно змінюються, подібне тлумачення норм Конвенції дає змогу забезпечити захист закріплених у ній прав і свобод. При цьому не вимагається, щоб до цього фундаментального документа постійно вносилися зміни.

Наша вітчизняна система законодавства, м’яко кажучи, не стійка. В українських реаліях судді застосовують такі закони, до яких постійно вносяться зміни, часто безсистемні й суперечливі. Тому нам важливо глибоко вивчити, осмислити та пристосувати до власних потреб принципи тлумачення норм права, які застосовує ЄСПЛ, щоб підвищити ефективність та результативність тлумачення норм українських законів національними суддями. У зв’язку із цим надзвичайно корисною та цікавою для всіх присутніх буде доповідь судді Європейського суду з прав людини від України Ганни Юдківської, яка познайомить нас із особливостями підходів цього Суду до процесів правотворчості.

Завершуючи доповідь, зазначу.

Динамічний розвиток українського суспільства та зміна соціальних умов у нашій державі очевидні. Ці обставини вимагають не тільки розвитку загалом правової системи держави, але й переосмислення ролі судів та суддів у процесі застосування як національного, так і міжнародного законодавства під час розгляду правових конфліктів. Тому на всіх нас – і суддів, і вчених, і адвокатів – чекають нові виклики та робота в нових умовах праворозуміння і правозастосування.

Переконаний, що ми подолаємо теперішні й майбутні виклики, візьмемо на озброєння позитивний міжнародний довід і практику Європейського суду з прав людини та віднайдемо власний шлях розвитку судової правотворчості. Це актуально й своєчасно якраз у процесі нинішньої судової реформи.

Дякую за увагу.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком