ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
Якщо будівництво жилого будинку здійснювалося без установленого дозволу або без належно затвердженого проекту чи з істотними відхиленнями від останнього, воно є самовільним і в осіб, які споруджували будинок, їх спадкоємців та осіб, котрі уклали угоду щодо такого будинку, не виникає ні права власності на нього, ні права на перехід до них разом із будівлею також земельної ділянки
 
 
У липні 1997 р. Б.М. звернулась до суду з позовом про визнання незаконним рішення дев’ятнадцятої сесії Тернопільської міської ради від 24 липня 1997 р. про надання М.Ю. земельної ділянки для завершення будівництва та обслуговування частини будинку. Позивачка зазначала, що її покійний чоловік Б.П. неодноразово звертався до виконавчого комітету міської ради з проханням про надання йому спірної земельної ділянки, на якій він збудував жилий будинок. Проте міська рада всупереч закону виділила цю ділянку М.Ю. Тому Б.М. просила суд визнати зазначене рішення незаконним і зобов’язати міську раду надати їй спірну земельну ділянку як співвласниці та спадкоємиці після смерті чоловіка.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Тернопільського міського суду від 3 липня 1998 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Тернопільського обласного суду від 25 серпня того ж року, позов було задоволено. Рішення дев’ятнадцятої сесії Тернопільської міської ради від 24 липня 1997 р. про надання земельної ділянки М.Ю. скасовано. Міську раду зобов’язано на першій сесії після набрання рішенням суду законної сили посвідчити перехідне право Б.М. на земельну ділянку площею 0,04 гектара шляхом надання її в користування для завершення будівництва й обслуговування будинку.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постановлених рішень і направлення справи на новий розгляд у зв’язку з неповним з’ясуванням судом обставин, які мають істотне значення для правильного її вирішення. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Скасовуючи рішення сесії міської ради, якою М.Ю. надано земельну ділянку площею 0,04 гектара як фактичному забудовнику для завершення будівництва частини жилого будинку та її обслуговування, та зобов’язуючи міську раду на першій сесії після набрання рішенням суду законної сили посвідчити перехідне право позивачки на цю ділянку шляхом надання її в користування для завершення будівництва й обслуговування частини жилого будинку, Тернопільський міський суд, з яким погодилася судова колегія в цивільних справах обласного суду, виходив із того, що згідно із правовстановлюючими документами М.Ю. не є власником зазначеної частини будинку, а ним був чоловік позивачки, яка є єдиним спадкоємцем, хто прийняв спадщину на належне Б.П. майно.

Проте висновок про право власності Б.П. на згадану частину жилого будинку не є обгрунтованим, оскільки суд всебічно не з’ясував питання про наявність у Б.П. такого права і не виконав обов’язкову для суду першої інстанції відповідно до ст. 341 ЦПК вказівку з цього приводу, яку дала президія Хмельницького обласного суду в постанові від 27 квітня 1998 р. при скасуванні попередніх судових рішень і направленні справи на новийКрозгляд.

У рішенні суду зазначено, що згідно зі статтями 12, 24 Закону від 7 лютого 1991 р. «Про власність» документом, котрий посвідчує набуття Б.П. права власності на частину будинку, є протокол від 2 грудня 1991 р. № 6 загальних зборів членів кооперативу «Кооператор» (далі — кооператив), на яких було прийнято рішення про поділ між його членами майна, що залишилось після його ліквідації, в томуКчислі про виділ Б.П. із цього майна квартири у вищезгаданому двоквартирному будинку.

Однак при цьому суд усупереч вимогам статей 15, 30 ЦПК не з’ясував, чи дійсно на той час мала місце ліквідація кооперативу та чи належало останньому відповідно до законодавства право власності на майно, яке ділилось.

Відповідно до пунктів 11.2, 11.3 долученого до справи статуту кооперативу,Кв разі ліквідації останнього за рішенням загальних зборів його членів ціКзбори призначають ліквідаційну комісію і після сплати в установленому порядку боргів ліквідованого кооперативу майно, що залишилось, розподіляється між його колишніми членами в установленомуКпорядку.

У справі немає даних про те, що загальними зборами членів кооперативу призначалась ліквідаційна комісія. Крім того, з матеріалів справи видно, що кооператив продовжував існувати й після прийняття загальними зборами рішення про його ліквідацію і поділ майна.

В матеріалах справи є акт перевірки додержання кооперативом податкового законодавства станом на 1 липня 1995 р., складений старшим податковим ревізором-інспектором державної податкової інспекції м. Тернополя за участю голови та головного бухгалтера кооперативу. Проте суд на цей факт і на те, що в матеріалах справи немає офіційних даних про склад членів кооперативу відповідно до його статуту, уваги не звернув і належної оцінки зазначеним обставинам не дав.

Із матеріалів справи вбачається, що спірну ділянку закріплено за кооперативом рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 14 листопада 1990 р. № 475, на яке є посилання в рішенні суду. Цим рішеннямКзобов’язано організації, за котрими закріплено земельні ділянки, погодити проекти на будівництво з управлінням містобудування та архітектури виконавчого комітету міської ради.

Згідно зі ст. 42 ЗК, що був чинним у первісній редакції з 15 березня 1991 р. і положення якого поширювались на земельні правовідносини, що виникли до цієї дати, в тому числі на права та обов’язки, котрі виникали з них із 15 березня 1991 р., землекористувач зобов’язаний був забезпечити користування землею відповідно до цільового призначення та умов її надання.

Суд наведених вище вимог закону не врахував і не з’ясував, чи мав кооператив відповідним чином погоджений проект на будівництво спірного будинку, та не порушив перед позивачкою питання про надання суду цього проекту, хоча право власності на будинок у кооперативу могло виникнути лише при його будівництві в установленому порядку. У приєднаному ж до справи листі управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 22 серпня 1992 р. зазначено, що воно не видавало кооперативу дозволу на будівництво жилих будинків на вулиці, де розташовано спірний будинок.

У справі немає доказів того, що кооператив як юридична особа вів будівництво жилих будинків на закріпленій за ним земельній ділянці. З матеріалів справи вбачається, що останню згідно з протоколом загальних зборів членів кооперативу від 27 листопада 1990р. № 5 було закріплено для індивідуального житлового будівництва за конкретними особами (у тому числі за Б.П.), які повинні були вести будівництво жилих будинків самостійно за власні кошти.

Зазначені обставини, які мають значення для вирішення справи, не були предметом оцінки суду. Визнавши в рішенні, що на час поділу майна кооперативу в спірній частині будинку були споруджені лише цокольні приміщення, а на момент смерті Б.П. — увесь будинок, суд разом з тим не з’ясував, чи мав Б.П. належно затверджений проект на будівництво.

Відповідно ж до ст. 105 ЦК громадянин, який збудував або будує жилий будинок без установленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від останнього, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи його частиною, оскільки таке будівництво вважається самовільним.

Згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, які містяться в п. 3 постанови від 19 вересня 1975 р. № 9 «Про практику застосування судами України статті 105 Цивільного кодексу України», вирішуючи позови про право власності на самовільно споруджені жилі будинки або прибудови, в тому числі пов’язані з купівлею-продажем, міною, даруванням, спадкуванням останніх, суди повинні враховувати, що щодо таких жилих будинків і прибудов не виникає прав та обов’язків власника ні в осіб, котрі їх спорудили, ні в осіб, які уклали щодо них угоди.

При обгрунтуванні права Б.П. на спірну земельну ділянку суд послався на те, що відповідно до рішень виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 26 січня 1990 р. № 35, від 22 травня 1990 р. № 215 та від 14 листопада 1990 р. № 475 ця ділянка надавалась для будівництва й обслуговування жилих будинків членів кооперативу, в тому числі Б.П., і що саме йому за актом від 5 грудня 1990 р., затвердженим управлінням головного архітектора м. Тернополя, відведено в натурі спірну ділянку площею 0,04 гектара. При цьому судом не було дано оцінки тій обставині, що згідно з рішенням виконавчого комітету від 14 листопада 1990 р. № 475 його рішення від 26 січня 1990 р. № 35 і від 22 травня 1990 р. № 215 щодо осіб, яким надавались для будівництва жилих будинків попередні земельні ділянки, вже втратили чинність і спірна земельна ділянка закріплювалась для житлового будівництва за кооперативом. Крім того, в судовому засіданні не було обговорено питання про правомірність (відповідно до чинного на той час земельного законодавства) відведення Б.П. земельної ділянки, закріпленої за кооперативом рішенням виконавчого комітету від 14 листопада 1990 р. № 475, на підставі якого складався зазначений акт. Останнім також передбачалося, що забудовникам не дозволяється будь-яке користування земельною ділянкою до укладення договору про забудову, і якщо протягом місяця такий договір не буде складено, то акт втрачає силу й ділянка зараховується до земельного фонду. Суд виконання зазначених вимог не перевірив і оцінки цим обставинамКне дав.

Не взяв суд до уваги й надані М.Ю. заяви (в рішенні вони названі розписками) ряду осіб, які проводили певні роботи по будівництву спірного будинку, пославшись на їх суперечливість.

Враховуючи наведене, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, постановлені у справі рішення скасувала і направила її на новий розгляд.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком