ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
2002-51. Умисне вбивство слід вважати вчиненим із особливою жорстокістю, якщо його було здійснено в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями спричиняє їм особливі страждання
 
 

Вироком судової колегії в кримінальних справах Дніпропетровського обласного суду від 28 лютого 2001 р. Т. засуджено за ч. 2 ст. 17, пунктами «г», «е» ст. 93 КК на 10 років позбавлення волі. Постановлено стягнути із засудженого на користь потерпілої Т.Є. 500 грн. на відшкодування матеріальної та 8 тис. грн. — на відшкодування моральної шкоди. Т. засуджено за вчинення замаху на вбивство з помсти та з особливою жорстокістю двох осіб — дружини Т.Є. та 11-річної падчерки М. Як визнав суд, у ніч на 1 квітня 2000 р. Т., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, з метою позбавлення життя завдав Т.Є. два удари ножем у груди й живіт, а М., яка вибігла з кімнати на крик матері, у присутності останньої, — сім ударів ножем у грудну клітку й плече, але свого злочинного наміру здійснити не зміг із причин, що не залежали від його волі. Злочинними діями Т., спрямованими на позбавлення життя двох осіб, М. було спричинено тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння, а Т.Є. — легкі з короткочасним розладом здоров’я.

У поданій на вирок касаційній скарзі і додаткових доводах до неї засуджений Т. просив змінити вирок — перекваліфікувати його дії на ч. 1 ст. 106 і ч. 1 ст. 101 КК та призначити більш м’яке покарання. При цьому він посилався на те, що ініціатором конфлікту була Т.Є., що він не мав умислу на вбивство, а докази, покладені в основу висновків слідчих органів про його винність у замаху на вбивство з особливою жорстокістю двох осіб, створені штучно. Засуджений стверджував, що удари ножем потерпілій М. він завдавав за відсутності Т.Є., а М. не бачила, як він завдавав удари її матері. Т. вважав, що суд неповно дослідив обставини справи, а свідок Я. дала неправдиві показання.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винності Т. у вчиненні замаху на вбивство двох осіб відповідає фактичним обставинам справи, підтверджується розглянутими в судовому засіданні доказами і є обгрунтованим.

Т. на стадії попереднього слідства й у судовому засіданні визнав, що він завдав удари ножем потерпілій Т.Є., а потім — потерпілій М., але заперечував, що мав намір позбавити їх життя.

Проте твердження Т. про відсутність у нього такого умислу, як і доводи аналогічного змісту в його касаційній скарзі, є необгрунтованими і спростовуються дослідженими судом доказами, зокрема показаннями потерпілих Т.Є. і М., із яких вбачається, що в ході конфлікту Т. двічі ударив ножем у груди та живіт Т.Є., а коли на її крик із кімнати вибігла М., то він і їй почав завдавати удари тим самим ножем і бив доти, поки Т.Є. не відтягнула його від дівчинки.

Та обставина, що Т. завдав ножові поранення потерпілим М. і Т.Є., підтверджується також показаннями свідків Л.Є., Л.Т. і Я. — сусідів Т.

Судово-медичною експертизою встановлено, що в потерпілої М. було сім колото-різаних ран, у тому числі і в грудній клітці, одна з яких — проникна, а в потерпілої Т.Є. — дві колото-різані рани: у грудях та в ділянці живота з глибиною ранового каналу 45 см. Ушкодження в обох потерпілих виникли від дії плаского колото-ріжучого предмета і належать: у М. — до тяжких тілесних ушкоджень як небезпечні для життя в момент заподіяння, а в Т.Є. — до легких із короткочасним розладом здоров’я. Із висновку судово-медичного експерта в судовому засіданні випливає, що удари ножем завдавалися зі значною силою.

Оскільки у справі встановлено, що Т. завдавав удари ножем обом потерпілим із значною силою в ділянки розташування життєво важливих органів, а потерпілій М., крім того, продовжував завдавати їх доти, поки Т.Є. не відтягнула його від дівчинки, слід визнати обгрунтованим висновок суду про те, що Т. діяв з умислом на позбавлення життя обох — і Т.Є., і М.

Посилання Т. у касаційній скарзі на неправдивість показань свідка Я. є безпідставними. Ці показання послідовні, підтверджуються іншими доказами, і даних про те, що Я. могла обмовити Т., немає.

Необгрунтованим є й наведене у скарзі твердження про неповноту судового слідства. Як видно з протоколу судового засідання, було досліджено всі обставини, що могли мати значення для справи.

Перевіркою матеріалів справи не виявлено даних, які б могли свідчити про штучне, як зазначається у скарзі, створення слідчими органами доказів винності Т. у замаху на вбивство двох осіб або про можливу фальсифікацію доказів у справі. Не встановлено й інших порушень вимог кримінально-процесуального закону, які згідно із законом тягнуть скасування вироку.

Докази, якими суд обгрунтував свій висновок про винність Т. у вчиненні замаху на вбивство двох осіб, є належними, допустимими, достатніми і достовірними. Злочинні дії Т. за ч. 2 ст. 17, п. «г» ст. 93 КК кваліфіковані правильно.

Разом з тим суд без достатніх підстав визнав, що замах на вбивство потерпілих було вчинено Т. з особливою жорстокістю, і кваліфікував його дії за п. «е» ст. 93 КК.

На обгрунтування цього висновку суд послався у вироку на те, що замах на вбивство Т.Є. засуджений вчинив у присутності її дочки, а замах на вбивство М. — у присутності її матері.

Згідно з роз’ясненнями, які дав Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини», умисне вбивство слід вважати вчиненим із особливою жорстокістю, якщо воно було здійснено в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями спричиняє їм особливі страждання. Однак питання про психічне ставлення Т. до того, чи спричиняв він своїми діями особливі страждання М. і Т.Є., слідчими органами та судом не з’ясовувалось ні в постанові про притягнення Т. як обвинуваченого та в обвинувальному висновку, ні у вироку суду не зазначено, що, вчиняючи злочинні дії щодо кожної з потерпілих у присутності іншої, він усвідомлював, що тим самим спричиняє їм особливі страждання.

Крім того, з показань потерпілої М. видно, що вона не бачила, як Т. завдавав удари ножем її матері.

З урахуванням цих обставин, а також того, що, як установлено у справі, дії Т. охоплювались єдиним умислом на позбавлення життя обох потерпілих і удари ножем він завдавав їм без будь-якого розриву в часі — як визнав у вироку суд, практично одночасно, — судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що кваліфікація його дій за п. «е» ст. 93 КК є зайвою, і виключила її з вироку, залишивши обране засудженому покарання без зміни.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка http://www.viaduk.net" style="color:#ffffff;">Віадук-Телеком