ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
49-2001. Особа, яка в групі з іншими виконавцями, будучи попередньо об’єднана з ними єдиним умислом, вчинила частину дій, спрямованих на позбавлення життя потерпілого, підлягає кримінальній відповідальності за п. «і» ст. 93 КК України як співвиконавець цього злочину незалежно від наслідків своїх дій
 
 
Вироком судової колегії в кримінальних справах Донецького обласного суду від 12 травня 2000 р. засуджено: Ж. і Л. — кожного за пунктами «а», «і» ст. 93, ч. 3 ст. 142, ст. 208 КК і за сукупністю злочинів на п’ятнадцять років позбавлення волі; Т. — за ч. 6 ст. 19, пунктами «а», «і» ст. 93, ч. 3 ст. 142, ст. 208 КК і за сукупністю злочинів на вісім років позбавлення волі; Д. — за ч. 6 ст. 19, пунктами «а», «і» ст. 93, ч. 3 ст. 142 КК і за сукупністю злочинів на п’ять років і шість місяців позбавлення волі.

Суд визнав, що 24 жовтня 1999 р. Ж., Л., Т. і неповнолітній Д., якого вони втягли у злочинну діяльність, перебуваючи у нетверезому стані в салоні автомобіля, яким керував М., за попереднім зговором учинили розбійний напад на останнього. При цьому Л. і Ж. за умовним сигналом Т. убили М. із користі: перший завдав потерпілому не менше 38 ударів ножем, а другий здавив йому шию шнуром та руками. Д., побачивши, що М. під час розправи намагається світлом фар та звуковим сигналом привернути увагу громадян, витяг ключ із замка запалювання автомобіля і не дозволяв потерпілому протидіяти нападникам. Внаслідок цих дій останні заволоділи майном потерпілого на загальну суму 9 тис. 210 грн.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування вироку щодо засуджених Т. і Д. та направлення справи в цій частині на новий судовий розгляд, оскільки суд, на його думку, безпідставно визнав їх пособниками вбивства і перекваліфікував їх дії з ч. 3 ст. 142, пунктів «а», «і» ст. 93 на ч. 3 ст. 142 і ч. 6 ст. 19, пункти «а», «і» ст. 93 КК.
<p>Засуджений Л. у касаційній скарзі та доповненнях до неї, не оспорюючи доведеність своєї вини у злочині, передбаченому ч. 3 ст. 142 КК, посилався на свою непричетність до вбивства потерпілого та втягнення неповнолітнього в злочинну діяльність і просив вирок у цій частині скасувати, міру покарання пом’якшити.

Щодо засудженого Ж. вирок не оскаржено й касаційне подання не принесено.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу залишила без задоволення, а касаційне подання прокурора задовольнила частково з таких підстав.

Визнаючи Л. винним у вчиненні розбійного нападу й умисного вбивства з корисливих мотивів за попереднім зговором групою осіб, суд навів переконливі докази на обгрунтування цього висновку, пославшись на показання самого засудженого, котрий під час неодноразових допитів на попередньому слідстві, у тому числі відтворення з ним обстановки та обставин події, а також у судовому засіданні підтверджував, що він разом із рештою засуджених у цій справі домовився вбити водія та заволодіти його автотранспортом. Після тривалих пошуків на одному з вокзалів зупинили М., який довіз їх до місця події, де вони за сигналом Т., як і передбачалося планом нападу, вчинили розправу над ним та заволоділи його речами й автомобілем.

За свідченням Л., ролі учасників нападу попередньо обговорювались, а тому кожний із них на місці злочину вчинив певні дії: Ж. бив потерпілого ножем, він, Л., у цей час душив М. шнуром, який передала йому Т., а її син Д. витяг ключ запалювання автомобіля і не дав можливості потерпілому привернути увагу громадян до цієї події.

Аналогічні показання давали й засуджені Ж., Т. і Д.

При оцінці дій Л. суд взяв до уваги й те, що ці показання засуджених по суті є тотожними, відповідають протоколу огляду місця події і збігаються з даними щодо кількості, характеру та локалізації тілесних ушкоджень у М. та вилученого майна потерпілого за місцем проживання Ж.

Із урахуванням наведеного та беручи до уваги обставини завдання ударів М., а також зазначені у висновку судово-медичної експертизи їх кількість, характер і локалізацію (множинні, не менше 38, колото-різані рани тулуба з проникним пораненням внутрішніх органів, колото-різані рани рук, ніг, заподіяні колюче-ріжучим предметом, яким міг бути ніж, черепно-мозкова травма, садна на верхній третині шиї тощо), судова колегія визнала, що суд першої інстанції мав достатні докази для висновку про вчинення Л. за попереднім зговором у групі осіб умисного вбивства з користі М. та розбійного нападу на нього.

Не викликає сумніву й висновок суду про винність Л. у втягненні неповнолітнього Д. у злочинну діяльність. На допитах під час попереднього слідства й у суді засуджені, у тому числі Л., розповіли, де й за яких обставин вони під час детального обговорення у присутності Д. плану розправи над водієм викликали у неповнолітнього прагнення взяти участь у цьому злочині. Останній погодився з їх пропозицією і взяв безпосередню участь у вчиненні злочину.

Кваліфікація злочинних дій Л. за ч. 3 ст. 142, пунктами «а», «і» ст. 93, ст. 208 КК є правильною.

Призначене засудженому покарання відповідає характеру і ступеню суспільної небезпечності вчинених ним злочинів, даним, що його характеризують, та обставинам справи, які пом’якшують його відповідальність. Підстав для пом’якшення покарання судова колегія не знайшла.

Формулюючи обвинувачення щодо Т. і Д., суд, як видно з мотивувальної частини вироку, зазначив, що вони разом із Л. та Ж. заздалегідь не тільки домовилися вчинити розбійний напад на водія і його вбивство, а й у деталях розробили план злочину, розподілили ролі. Усі четверо, реалізуючи задумане, після тривалих пошуків обрали об’єктом нападу М. Вони й у салоні автомобіля потерпілого розмістилися так, як запланували. За умовним сигналом Т. вони вчинили напад, під час якого Л. здавлював М. за шию шнуром та руками, а Ж. завдавав йому удари ножем, і, скориставшись тим, що Д. своєчасно витяг ключ із замка запалювання автомобіля і перешкодив потерпілому привернути увагу громадян світлом фар та звуковим сигналом, убили М.

Тобто суд визнав, що Т. і Д. вчинили дії, які були обумовлені попереднім зговором з іншими учасниками групи і складали органічну частину спільного діяння, безпосередньо спрямованого на позбавлення життя потерпілого. Хоча цими їх діями смерть потерпілому заподіяно не було, але, як установив суд, будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, вони здійснили частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з метою реалізації цього умислу. У такому разі, згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, що містяться в п. 17<sup>5</sup> постанови від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини», винні особи мають визнаватися співвиконавцями.

Суд же, розцінюючи ці їх дії як вчинені у співучасті, допустився змішування форм її проявів, визнавши, що розбійний напад вони вчинили як співвиконавці, а у вбивстві потерпілого за попереднім зговором групою осіб брали участь як пособники, і кваліфікував дії Т. і Л. відповідно за ч. 3 ст. 142 і ч. 6 ст. 19, пунктами «а», «і» ст. 93 КК.

Таким чином, суд фактично дав неправильне тлумачення закону про відповідальність за співучасть у злочині, яке суперечить його точному змістові. У такому разі згідно зі ст. 371 КПК вирок вважається таким, що постановлений із неправильним застосуванням кримінального закону, і це згідно зі ст. 367 КПК є підставою для його скасування.

Вирок, постановлений щодо Т. і Д. з такими порушеннями закону в частині їх засудження за ч. 6 ст. 19, пунктами «а», «і» ст. 93 КК, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України скасувала і направила справу в цій частині на новий судовий розгляд.
© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком