ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
42. Об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 396 КК, становлять дії з переховування не тільки злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, а й слідів злочину та предметів, здобутих злочинним шляхом
 
 
Ленінський районний суд м. Севастополя вироком від 4 листопада 2005 р. засудив М. за ч. 1 ст. 396 КК на один рік обмеження волі. На підставі п. «б» ст. 1 Закону від 11 липня 2003 р. № 1131-ІV«Про амністію» її від призначеного покарання звільнили.

М. визнано винною в тому, що вона, працюючи адвокатом, 7 лютого 2002 р. в період з 18 години 40 хвилин до 20 години, перебуваючи у службовому кабінеті РВ УМВС, під час побачення наодинці з А., який підозрювався у вчиненні особливо тяжкого злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК, діючи умисно, за власною ініціативою отримала від нього ключ від гаража, де, як їй було відомо, перебували речові докази у справі.

З метою знищення речових доказів і перешкоджання розкриттю злочину, вчиненого А., вона передала зазначені ключі матері останнього А.І. з указівкою негайно вжити заходів для приховання речових доказів. Виконуючи цю вказівку, А.І. прибула до гаража і почала вчиняти дії з вивезення речових доказів, але їх припинили працівники міліції.

Апеляційний суд м. Севастополя ухвалою від 31 січня 2006 р. вказаний вирок Ленінського районного суду м. Севастополя залишив без змін.

У касаційній скарзі захисник в інтересах засудженої стверджував, що остання, передаючи ключі, не мала на меті приховати злочин чи злочинця, жодних указівок А.І. не давала, активних дій не вчиняла, а тому в діях М. відсутній склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК. Крім того, винність М. у справі не доведена. Захисник також зазначив, що у справі допущено істотне порушення кримінально-процесуального закону, оскільки кримінальну справу щодо адвоката порушила неповноважна особа — прокурор м. Севастополя, який за Законом від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ «Про адво­катуру» такими повноваженнями не наділений, і розслідували її з порушенням правил підслідності. З урахуванням цього захисник просив судові рішення щодо М. скасувати, а справу провадженням закрити за відсутністю в її діях складу злочину.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга захисника М. не підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновки суду про винність М. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК, за обставин, зазначених у вироку, ґрунтуються на зібраних у встановленому законом порядку й досліджених у судовому засіданні доказах.

Зокрема, сама М. не заперечувала, що 7 лютого 2002 р. ввечері, перебуваючи у РВ УМВС, під час зустрічі наодинці із затриманим А., який підозрювався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК, отримала від нього ключі і медичний документ, які передала його матері А.І. При цьому засуджена визнала, що повідомила слідчому про отримання від затриманого тільки медичного документа.

Винність М. підтверджена також дослідженими судом і наведеними у вироку показаннями А., його матері А.І., яким суд дав відповідну оцінку, визнавши достовірними ті їх показання, в яких вони визнали, що М. ще зранку 7 лютого 2002 р. знала про перебування у гаражі А. запчастин від викраденої ним у Б. автомашини, при зустрічі з А. після його затримання сама попросила у нього ці ключі, приховавши їх отримання від слідчого, які передала матері підозрюваного з попередженням про необхідність вивезення з гаража «непотрібних» речей.

Зазначені показання підтверджені і показаннями численних свідків, з яких видно, що А.І., отримавши 7 лютого 2002 р. ввечері від адвоката М. ключі від гаража, де зберігалися деталі і запчастини викраденого автомобіля, про що знала адвокат, відразу ж разом із Ж. поїхала в гараж, де під час намагання вивезти з нього названі речі її затримали працівники міліції; при цьому навіть понятим було зрозуміло, що вивозяться докази вчинення злочину.

Згідно з протоколами огляду місця події — гаража, огляду речових дока­зів — вилучених автомобільних деталей і запчастин — встановлено, що вони належать до такого ж автомобіля, який був викрадений у Б.

Як убачається з вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 23 липня 2002 р., А. засуджений у тому числі за ч. 3 ст. 289 КК за викрадення у Б. автомобіля, який був доставлений у гараж засудженого, там його розібрали, двигун поставили на автомобіль А., а частину деталей залишили у названому приміщенні, де їх 7 лютого 2002 р. і було виявлено при огляді місця події.

Цими та іншими зазначеними у вироку доказами спростовані наведені у касаційній скарзі доводи про недоведеність винності М. у приховуванні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК.

Безпідставними визнані твердження і про те, що приховування речових доказів не утворює складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК. За змістом закону об’єктивну сторону цього злочину становлять дії з переховування не тільки злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, а й слідів злочину та предметів, здобутих злочинним шляхом, тобто і тих речей, які є речовими доказами у справі.

Та обставина, що М. безпосередньо не була присутня при намаганні вивезти з гаража викрадені речі, не свідчить про відсутність з її боку активних дій, спрямованих на приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Суди як першої, так і апеляційної інстанцій ретельно перевірили всі доводи, висунуті на захист засудженої М., аналогічні наведеним у касаційній скарзі. Викладені в судових рішеннях мотиви визнання цих доводів безпідставними і такими, що не відповідають матеріалам справи, колегія суддів визнала обґрунтованими і погодилася з ними.

Дії М. правильно кваліфіковані за ч. 1 ст. 396 КК.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які тягнуть зміну чи скасування судових рішень, у справі не встановлено.

Не є порушенням закону і те, що кримінальну справу щодо адвоката М. порушив прокурор м. Севастополя, який прирівняний до прокурора області і м. Києва та має рівні з ними повноваження з порушення кримінальних справ щодо адвокатів, а також те, що порушена справа була спрямована за постановою прокурора для розслідування не органам МВС, а слідчому прокуратури, оскільки останнє є допустимим за вимогами ч. 1 ст. 112 КПК.

При призначенні М. покарання суд додержав вимог ст. 65 КК й обрав покарання, яке є необхідним і достатнім для виправлення засудженої та попередження нових злочинів.

З урахуванням викладеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги захисника в інтересах засудженої М. відмовила.
© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком