ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
Відповідно до ст. 65 ЖК України право на жилу площу породжує не наявність прописки, а фактичне постійне проживання особи на цій площі як члена сім’ї
 
 
У липні 1998 р. Н.О.Ф. звернувся в суд із позовом до Н.О.Л. про усунення перешкод у користуванні квартирою. Позивач зазначав, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 3 березня 1994 р. спірна двокімнатна квартира перебуває в їх із відповідачкою спільній сумісній власності, однак та чинить йому перешкоди в користуванні жилим приміщенням.

Заперечуючи проти позову, у вересні 1998 р. Н.О.Л. пред’явила до Н.О.Ф. та виконавчого комітету Старокиївської районної ради м. Києва зустрічний позов про визнання свідоцтва про право власності на житло частково недійсним, а Н.О.Ф. — таким, що втратив право користування жилим приміщенням. При цьому Н.О.Л. зазначала, що спірна квартира, наймачем якої вона є з 1980 р., складається з двох суміжних кімнат і була одержана її дідусем у 1954 р., а з 1995 р. вона проживає в квартирі разом з неповнолітнім сином А. Після реєстрації в 1985 р. шлюбу з Н.О.Ф. вони в спірній квартирі не проживали, а як тимчасові мешканці жили до 1993 р. в квартирі її батьків. Протягом цього часу відповідач зберігав за собою право на житло в трикімнатній квартирі своїх батьків.

У 1993 р. позивачка вселилась у спірну квартиру, а відповідач повернувся до своїх батьків. З метою збереження сім’ї вона того ж року прописала відповідача в спірній квартирі, однак він туди не вселявся і до виникнення спору в суді в цій квартирі не проживав, претензій на житло не заявляв. Під впливом обману з боку відповідача вона в березні 1994 р. здійснила приватизацію спірної квартири, хоча відповідач права на приватизацію останньої не мав, і до виникнення спору вважала, що квартира є тільки її власністю. З наведених мотивів позивачка просила задовольнитиКїї вимоги.

Рішенням Старокиївського районного суду м. Києва від 7 жовтня 1998 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Київського міського суду від 9 грудня 1998 р., позов Н.О.Ф. задоволено, а Н.О.Л. у задоволенні позову відмовлено.

За протестом заступника Голови Верховного Суду України президія Київського міського суду постановлені судові рішення скасувала і направила справу на новий розгляд з таких підстав.

Задовольняючи позов Н.О.Ф. і відмовляючи Н.О.Л. у задоволенні позову, суд виходив із наявності у Н.О.Ф. права власності на спірну квартиру, яке підлягає захисту, та пропуску Н.О.Л. строку давності для оспорення його права власності на цю квартиру і права користування нею. Однак такихКвисновків суд дійшов із порушенням норм процесуального і матеріального закону.

Висновок про пропуск Н.О.Л. строку позовної давності для захисту порушеного права, перебіг якого, на думку суду, почався 3 березня 1994 р., суд належним чином не аргументував і не перевірив доводів позивачки про те, що про порушення свого права вона дізналася лише в 1995—1996 рр., коли відповідач став заявляти претензії на спірне жиле приміщення.

Згідно зі ст. 76 ЦК право на позов виникає з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 80 ЦК суд може поновити строк позовної давності і захистити порушене право в тому разі, коли його пропущено з поважних причин.

Однак суд при вирішенні справи зазначені вимоги закону не врахував, хоча від встановлення початку перебігу строку позовної давності, а в разі його пропуску — від з’ясування причин цього залежить правильне вирішення спору.

Як вбачається з матеріалів справи, Н.О.Ф. був прописаний у спірній квартирі в 1993 р., а 3 березня 1994 р. остання була приватизована відповідно до вимог Закону від 19 червня 1992 р. «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі — Закон). Згідно зі ст. 5 Закону правом на приватизацію квартир користуються громадяни України, які постійно проживають із наймачем у цих квартирах або за якими зберігається право на житло.

За таких обставин суду необхідно було належно перевірити доводи Н.О.Л. та надані нею докази: показання свідків Б.Д., Б.Е., Н., П. про те, що після здійснення прописки Н.О.Ф. у спірну квартиру не вселявся, в ній не проживав і права на житло не набув. Фактично цих обставин у судовому засіданні не заперечував і Н.О.Ф.

Проте суд не дав оцінки зазначеним обставинам, хоча вони мають істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки відповідно до ст. 65 ЖК право на жилу площу породжує не наявність прописки, а фактичне постійне проживання там особи як члена сім’ї наймача. ЗалежноКвід наявності у особи права на жилу площу виникає її право на приватизацію останньої.

Крім того, суд не дав оцінки суперечностям між заявою від 3 березня 1994 р. про приватизацію квартири і розпорядженням органу приватизації за те саме число, де зазначено, що квартира передається у приватну власність Н.О.Л., та свідоцтвом про право власності, в якому йдеться про належність квартири на праві власності Н.О.Ф. та Н.О.Л., а також не встановив причин виникнення цих суперечностей.

У такому випадку суд повинен був з’ясувати, чи досягли сторони угоди щодо приватизації спірної квартири і на яких саме умовах, чи могла бути ця угода підставою для здійснення приватизації, оскільки відповідно до вимог Закону за наявності спору між членами сім’ї щодо умов передачі квартири у власність або невідповідності цих умов нормам Закону жиле приміщення не може бути приватизовано.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком