ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
Договір оренди майна державного підприємства або організації, укладений до введення в дію Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій», приводиться у відповідність із зазначеним Законом шляхом внесення змін у текст договору. Неприведення такого договору у відповідність із цим Законом не є підставою для визнання його недійсним
 
 

Договір оренди майна державного підприємства або організації, укладений до введення в дію Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій», приводиться у відповідність із зазначеним Законом шляхом внесення змін у текст договору. Неприведення такого договору у відповідність із цим Законом не є підставою для визнання його недійсним

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України
від 20 січня 2004 р.
(в и т я г)

У червні 2001 р. Київський міський центр радіаційного захисту населення м. Києва від наслідків Чорнобильської катастрофи (далі — Центр) звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди приміщення від 31 грудня 1990 р., укладеного між Київською міською лікарнею № 27 (правонаступником якої є Центр) і товариством з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідний центр ЕНДОполімед» (далі — ТОВ). Позовні вимоги мотивовані тим, що зазначений договір не відповідає вимогам ст. 10 Закону від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII «Про оренду майна державних підприємств та організацій» (далі — Закон *).

Відповідач проти позову заперечував.

Справа розглядалася судовими інстанціями неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду м. Києва від 6 травня 2003 р. позов задоволено. Рішення суду мотивовано тим, що спірний договір оренди від 31 грудня 1990 р. не приведено у відповідність із положеннями Закону — на виконання вимог Постанови Верховної Ради України від 10 квітня 1992 р. № 2270-ХII «Про введення в дію Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» (далі — Постанова). Наведене відповідно до ст. 48 ЦК 1963 р. суд вважав підставою для визнання договору оренди недійсним.

Київський апеляційний господарський суд постановою від 16 липня 2003 р. це рішення скасував. У позові було відмовлено з тих мотивів, що спірний договір був укладений відповідно до вимог законодавства, чинного на момент його укладення. Суд також зазначив, що Закон не містив прямої вказівки щодо надання зворотної дії в часі його положенням, а в п. 4 Постанови (зі змінами від 7 липня 1992 р.) вказано, що приведення у відповідність із Законом раніше укладених договорів оренди здійснюється шляхом внесення змін до чинних договорів оренди.

Вищий господарський суд України постановою від 25 вересня 2003 р. скасував постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 липня 2003 р., а рішення Господарського суду м. Києва від 6 травня 2003 р. залишив без зміни.

11 грудня 2003 р. Верховний Суд України розпочав провадження за касаційною скаргою ТОВ, у якій порушено питання про скасування постанови Вищого господарського суду України від 25 вересня 2003 р. і припинення провадження у справі. На обгрунтування скарги зроблено посилання на неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність оскаржуваної постанови положенням Конституції України, різне застосування Вищим господарським судом України одного і того ж положення Закону в аналогічних справах.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників відповідача і позивача та перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий господарський суд України обгрунтовано погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що спірний договір оренди від 31 грудня 1990 р. був укладений відповідно до вимог законодавства, чинного на момент його укладення.

Однак твердження касаційної інстанції про те, що наслідком неприведення цього договору оренди у відповідність із вимогами Закону має бути визнання договору недійсним, є помилковим.

Частиною 1 ст. 58 Конституції встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України дано офіційне тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) та зазначено, що цей конституційний принцип може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом’якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

У Законі, подальших змінах та доповненнях до нього вказівки щодо надання йому або окремим його положенням зворотної дії в часі немає.

Пунктом 4 Постанови встановлювалась вимога про приведення у відповідність із Законом всіх договорів оренди майна державних підприємств і організацій, укладених до введення в дію цього Закону.

Постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 р. № 2552-XII «Про внесення змін до Постанови Верховної Ради України «Про введення в дію Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» зазначений пункт викладено в новій редакції та уточнено, що договори оренди майна державних підприємств і організацій, укладені до введення в дію Закону, приводяться у відповідність з останнім саме шляхом внесення змін до чинних договорів оренди. При цьому такого наслідку, як визнання договору недійсним у разі неприведення його у відповідність із Законом, ні власне Законом, ні Постановою не передбачено

З урахуванням наведеного Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постанову Вищого господарського суду України від 25 вересня 2003 р. скасувала, а постанову апеляційної інстанції залишила без зміни.

© 2017. Верховний Суд України. Розробка http://www.viaduk.net" style="color:#ffffff;">Віадук-Телеком