ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
28. Прийняте відповідно до Закону України «Про міліцію» і затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1991 р. № 59 (з наступними змінами) Положення про порядок і умови державного обов’язкового особистого страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ України окремо визначає розмір одноразової допомоги цим особам для випадків загибелі (смерті), поранення (контузії, травми, каліцтва), захворювання, одержаних при виконанні службових обов’язків, пов’язаних із безпосередньою участю в охороні громадського порядку та громадської безпеки, боротьбі зі злочинністю, і для випадків, не пов’язаних із такою участю
 
 

У березні 2001 р. К. звернувся в суд із позовом до національної акціонерної страхової компанії «Оранта» (далі — НАСК) про стягнення страхової суми у зв’язку із заподіянням шкоди здоров’ю при проходженні служби, посилаючись на те, що внаслідок тяжкого захворювання під час проходження служби по охороні громадської безпеки (контролером СІЗО-2) він став інвалідом I групи і потребує постійного стороннього догляду. Позивач зазначав, що згідно із Законом від 20 грудня 1990 р. № 565-XII «Про міліцію» він має право на правову та соціальну допомогу і в разі хвороби, пов’язаної з проходженням служби, йому повинні виплатити одноразову допомогу в розмірі від трирічного до п’ятирічного грошового утримання в сумі 9 тис. 984 грн. Посилаючись на викладене, просив задовольнити його позов.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Новгород-Сіверського районного суду від 2 липня 2001 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 30 жовтня 2001 р., позов К. задоволено: стягнуто з НАСК на користь К. 9 тис. 984 грн. страхової суми та на користь держави — 99 грн. державного мита.

У касаційній скарзі Чернігівська обласна дирекція НАСК просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення — скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

Задовольняючи позов, суд виходив із того, що позивач захворів і став інвалідом при виконанні службових обов’язків, пов’язаних із безпосередньою участю в охороні громадського порядку. Проте погодитися з таким висновком не можна з таких підстав.

При розгляді вимог про виплату на підставі ч. 6 ст. 23 Закону «Про міліцію» одноразової допомоги працівникові міліції у зв’язку з одержаним ним при виконанні службових обов’язків каліцтвом, а також інвалідністю, що настала в період проходження служби, або не пізніше ніж через три місяці після звільнення з неї, або після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання чи нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби, слід мати на увазі, що відповідно до п. 3 Постанови Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 р. № 583-XII «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про міліцію» ст. 23 Закону набрала чинності після прийняття Положення про порядок і умови державного обов’язкового особистого страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ України (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1991 р. № 59, діє в редакції постанови від 19 листопада 1992 р. № 627). Це Положення окремо визначає розмір одноразової допомоги для випадків загибелі (смерті), поранення (контузії, травми, каліцтва), захворювання, одержаних при виконанні службових обов’язків, пов’язаних із безпосередньою участю в охороні громадського порядку та громадської безпеки, боротьбі зі злочинністю, і для випадків, не пов’язаних із такою участю. Зокрема, особам рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ (їхнім спадкоємцям) у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи захворювання, одержаних у період проходження служби, виплата провадиться в розмірах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 р. № 488.

Вирішуючи спір, суд на порушення вимог ст. 40 ЦПК не перевірив доводів відповідача про те, що позивач одержав захворювання в період проходження служби, а не при виконанні службових обов’язків, пов’язаних із безпосередньою участю в охороні громадського порядку та громадської безпеки, в боротьбі зі злочинністю, і щодо нього повинні застосовуватись положення постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 р. № 488.

На підтвердження своїх доводів відповідач посилається на листи МВС України від 20 листопада 2001 р. та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 12 грудня 2001 р. про те, що постійна робота контролера СІЗО (яку виконував позивач) є виконанням обов’язків у період проходження служби і не може кваліфікуватись як виконання службових обов’язків, пов’язаних із безпосередньою участю в охороні громадського порядку, громадської безпеки і боротьбі зі злочинністю.

Зазначені листи не були предметом дослідження та оцінки суду першої інстанції. Оскільки від перевірки доводів відповідача залежить правильне застосування норм матеріального права, а суд на порушення вимог статей 40, 62, 202 ЦПК цього не виконав, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ст. 334 ЦПК, рішення Новгород-Сіверського районного суду від 2 липня 2001 р. та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 30 жовтня 2001 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком