ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
42. Відповідно до ст. 64 КК України довічне позбавлення волі призначається за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не визнає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк
 
 

Вироком Апеляційного суду Харківської області від 14 квітня 2003 р. М. засуджено за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачено ч. 1 ст. 115; ст. 15, пунктами 1, 2 ч. 2 ст. 115; ч. 3 ст. 365 КК, із застосуванням ст. 70 цього Кодексу до довічного позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих й адміністративно-господарських обов’язків, строком на три роки.

М. визнано винним в умисному вбивстві з неприязні В., а також у замаху на умисне вбивство з цього ж мотиву Є.С., Є.В., З., О.Н., О.В., Б, М.П., Д. і малолітнього О., а також у перевищенні службових повноважень, що спричинило тяжкі наслідки. Як зазначив суд, 3 червня 2002 р. приблизно о 8-й годині в будинку сільської ради між власниками земельних паїв та їх родичами, з одного боку, та генеральним директором СТОВ М., — з другого, виникла суперечка стосовно права на покіс трави на полі. М. не взяв до уваги заяви власників земельних сертифікатів і земельних ділянок про наявність у них документів на цю землю, не захотів вирішувати це питання в передбаченому законом порядку, внаслідок чого між ними виникли особисті неприязні стосунки.

Будучи службовою особою, уповноваженою на керівництво господарською діяльністю СТОВ, явно перевищуючи свої посадові повноваження, М. дав указівку підлеглим йому працівникам — членам кормозбиральної бригади — направити комбайн, трактор і автомобіль «КАМАЗ» на поле для покосу трави. Коли названа техніка прибула на поле, зазначені власники земельних ділянок та їх родичі стали на шляху руху комбайна. Усвідомлюючи, що виконання вказівки М. загрожує життю і здоров’ю громадян, комбайнер відмовився її виконувати. Тоді М., не маючи прав на керування комбайном, продовжуючи перевищувати межі своїх посадових повноважень, дав указівку комбайнерові П. передати йому керування комбайном, сів у кабіну, привів механізм жатки в рух і скерував комбайн на людей. М. бачив, що вони не йдуть з поля і серед них є малолітній, усвідомлював, що керує джерелом підвищеної небезпеки — комбайном із працюючою жаткою, проте, маючи можливість об’їхати їх або зупинити комбайн і припинити обертання жатки, не зробив цього.

З метою подолання опору зазначених осіб, бажаючи позбавити їх життя, у тому числі малолітнього О., використовуючи комбайн як знаряддя злочину, М. умисно скерував його на людей. Колесами він наїхав на В., заподіявши їй смертельну травму. Незважаючи на це, М. продовжив свої дії, спрямовані на вчинення умисного вбивства, рухаючись комбайном уперед, однак не зміг довести свій злочинний намір до кінця у зв’язку з тим, що потерпілі втекли від нього, а малолітнього О., який упав під жатку комбайна, витягнув звідти Є.С. Після цього Є.С. і О.В. для того, щоб покласти край злочинним діям М., проникли в кабіну комбайна й зупинили його.

Внаслідок замаху на умисне вбивство Д., О.Н., Є.С. були спричинені тілесні ушкодження у вигляді крововиливів, синців, саден і подряпин, а у малолітнього О. стався посттравматичний стресовий розлад, що визнано тяжкими наслідками перевищення М. службових повноважень. Розглянувши справу за касаційним поданням прокурора, касаційними скаргами засудженого та його захисника, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України змінила вирок з таких підстав. Висновки суду про винність засудженого М. у вчиненні інкримінованих йому злочинів за зазначених у вироку обставин відповідають матеріалам справи і грунтуються на викладених у вироку й досліджених у судовому засіданні доказах.

Наведені у касаційних скаргах доводи про те, що М. не мав умислу на вчинення умисного вбивства В. та вбивства ще кількох осіб, а також що він не перевищував своїх службових повноважень, вже детально досліджувалися судом і спростовані наведеними у вироку доказами. Усі обставини справи досліджені судом всебічно, повно й об’єктивно, зібрані докази належно оцінені в їх сукупності і дії М. правильно кваліфіковані за ч. 1 ст. 115; ст. 15, пунктами 1, 2 ч. 2 ст. 115; ч. 3 ст. 365 КК. Доводи захисника про необхідність скасування вироку в частині засудження М. за ч. 3 ст. 365 КК у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину є безпідставними. М., знаючи про те, що поле розподілено між дев’ятьма власниками земельних паїв, дав комбайнерові вказівку скосити там траву. Коли ж той не виконав цієї вказівки, М., явно виходячи за межі наданих йому службових повноважень, розпорядився передати йому керування комбайном і умисно вчинив наїзд на В., внаслідок якого та померла, а також заподіяв тілесні ушкодження потерпілим Є.С., Д., О.Н. і шкоду здоров’ю О., що є тяжкими наслідками вчинених дій. Тому суд дійшов правильного висновку про наявність у діях М. складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 365 КК.

Водночас колегія суддів погодилася з наведеними у касаційному поданні доводами про те, що призначене М. за ст. 15, пунктами 1, 2 ст. 115 КК покарання у виді довічного позбавлення волі не відповідає тяжкості злочину, особі засудженого та обставинам, що пом’якшують покарання. Відповідно до ст. 64 КК довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Суд же не навів у вироку переконливих мотивів, із яких не застосував до М. за замах на умисне вбивство цей вид покарання.

З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила повністю, а касаційні скарги засудженого та його захисників — частково: пом’якшила М. покарання за ст. 15, пунктами 1, 2 ч. 2 ст. 115 КК до дев’яти років позбавлення волі і за сукупністю злочинів призначила йому покарання у виді 15 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов’язків, строком на три роки.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком