ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
Договір схову автомобіля, в якому хоча б однією стороною є громадянин, повинен бути укладений у письмовій формі. У разі її недодержання висновок суду про наявність такого договору не може грунтуватися на показаннях свідків
 
 
У вересні 1997 р. А. пред’явив позов до санаторно-курортного комплексу «Форос» (далі — комплекс) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Позивач зазначав, що 8 липня 1997 р. він приїхав на відпочинок до комплексу і уклав із ним договір схову автомобіля марки «Гранд-Черокі». Наступного ж дня автомобіль було викрадено біля входу до корпусу, де А. відпочивав. Вважаючи, що це сталося з вини відповідача, позивач просив стягнути з нього вартість автомобіля в сумі 106 тис. 200 грн. та 100 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Алуштинського міського суду Автономної Республіки Крим (далі — АРК) від 1 квітня 1998 р. із комплексу стягнуто на користь А. 96 тис. грн. на відшкодування матеріальної та 50 тис. грн. — моральної шкоди.

Ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного суду АРК від 10 серпня 1998 р. суму відшкодування моральної шкоди зменшено до 10 тис. грн. Постановою президії цього суду від 4 грудня 1998 р. протест заступника прокурора АРК залишено без задоволення.

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування постановлених у справі рішень, оскільки суд неповно з’ясував дійсні обставини справи та не дав належної оцінки доказам, які свідчать про те, що автомобіль було поставлено на зберігання на спеціально обладнану автостоянку. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Задовольняючи позов А. про відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 96 тис. грн. і частково — моральної шкоди, міський суд виходив із того, що між А. та комплексом 8 липня 1997 р. було укладено договір схову, за яким відповідач зобов’язувався зберігати належний позивачеві автомобіль на території комплексу, але своє зобов’язання виконав неналежно, чим заподіяв позивачеві матеріальну й моральну шкоду через викрадення автомобіля з цієї території.

Проте такий висновок не є обгрунтованим, оскільки на порушення статей 15, 30, 62, 203 ЦПК суд дійшов його без всебічного з’ясування дійсних правовідносин сторін і не навів у рішенні доказів, якими відповідно до статей 46, 414 ЦК може підтверджуватись наявність договору схову майна такої вартості, як належний позивачеві автомобіль, стороною в якому є фізична особа.

Згідно із зазначеними статтями ЦК цей договір мав бути укладений у письмовій формі, недодержання якої позбавляє сторони права в разі виникнення спору посилатись для підтвердження угоди на показання свідків.

Із матеріалів справи вбачається, що в письмовій формі договір схову не укладався і комплекс оспорював свою відповідальність за зберігання автомобіля за межами платної стоянки.

Суд обгрунтовував відповідальність комплексу за зберігання автомобіля на всій його території в основному показаннями свідків. Із письмових доказів він послався лише на касовий чек про оплату стоянки автомобіля і на розпорядження генерального директора комплексу від 12 травня 1997 р. № 6 «Про впорядкування руху автотранспорту і справляння плати за його охорону», в п. 6 якого йшлося про встановлення плати за парковку автомобіля поруч із головним корпусом комплексу.

Приєднаний до справи касовий чек від 8 липня 1997 р., виданий на ім’я Б.А., свідчить лише про оплату автостоянки, а не про згоду сторін щодо всіх істотних умов договору схову, за досягнення якої він може вважатись укладеним (ст. 153 ЦК). У п. 6 розпорядження від 12 травня 1997 р. зазначено, що парковка автомобіля поруч із головним корпусом комплексу, звідки було викрадено автомобіль позивача, повинна оплачуватись, але дана обставина сама по собі не свідчить про те, що за цих умов виникають відносини за договором схову.

Відповідно до ст. 413 ЦК за договором схову одна сторона (охоронець) зобов’язується зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути це майно в цілості.

Суд не дав ніякої оцінки поданим відповідачем документам про діяльність платної автостоянки.

Як зазначено в розпорядженні генерального директора комплексу від 24 квітня 1997 р. № 5, для впорядкування руху автотранспорту і його місцезнаходження на території комплексу, з метою надання допомоги відпочиваючим у зберіганні їхніх особистих автотранспортних засобів при комплексі організовано цілодобову охоронювану платну автостоянку. Цим розпорядженням було визначено кількість сторожів для охорони автостоянки і передбачено, що вони прийматимуть автотранспорт під охорону й передаватимуть його з-під охорони в установленому порядку. Крім того, планувалося визначити такий порядок і розмір оплати послуг автостоянки.

У приєднаній до справи копії Положення про діяльність платної автостоянки (далі — Положення) визначено, що остання має стояночні площі потрібного розміру для особистого чи службового автотранспорту осіб, які відпочивають у комплексі, що її працівники зобов’язані, зокрема, забезпечувати водієві максимально зручний проїзд до місця стоянки, запобігати викраденню або пошкодженню транспортних засобів, а також те, що стоянка несе відповідальність лише за автотранспорт, який перебуває всередині її периметра.

Суд першої інстанції не обговорив питання про правову природу послуг, що надавались відповідачем згідно з розпорядженням від 24 квітня 1997 р. і Положенням.

У судовому засіданні встановлено, що з 8 липня до ранку 9 липня 1997 р. автомобіль позивача знаходився на згаданій платній автомобільній стоянці й був забраний звідти Б.Ю., який під’їхав на ньому до головного корпусу і там залишив його. Документів про зобов’язання відповідача охороняти транспортний засіб в іншому місці на території комплексу, поза платною автостоянкою, в справі немає, а суд не порушив перед сторонами питання про їх надання і не з’ясував, виходячи з чого визначено такси оплати перебування автотранспортного засобу на автостоянці та його парковки біля головного корпусу комплексу.

Судова колегія і президія Верховного суду АРК, погоджуючись із висновком міського суду про те, що сторонами було укладено договір схову, яким передбачалося зберігання автомобіля позивача на всій території комплексу, послались як на докази на розпорядження від 24 квітня 1997 р. і Положення, хоча вони не були предметом оцінки суду першої інстанції.

Крім того, суд касаційної інстанції послався в ухвалі на те, що за змістом розпорядження від 12 травня 1997 р. парковка автомобілів поруч із головним корпусом є охоронюваною та платною. Однак, як видно із приєднаної до справи копії цього розпорядження, в ньому йдеться про справляння плати за тимчасову парковку біля головного корпусу і цілодобове розміщення та охорону автотранспорту на автостоянці. Про те, що парковка є охоронюваною, в цьому розпорядженні не сказано. Немає в ньому чи в інших приєднаних до справи документах і даних про порядок здачі автомобіля під охорону в разі парковки біля головного корпусу.

Вирішуючи вимоги А. про відшкодування моральної шкоди, суд не врахував роз’яснень Пленуму Верховного Суду України з цього питання, які містяться в пунктах 4, 9 постанови від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», зокрема про те, що позивач має вказати в заяві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується, і що розмір відшкодування моральної шкоди суд встановлює в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин, а визначивши цей розмір, повинен навести в рішенні відповідні мотиви.

У даній справі розмір моральної шкоди не обгрунтовано достатньою мірою ні в позовній заяві при визначенні його в сумі 100 тис. грн., ні в рішенні та в касаційній ухвалі при визначенні його відповідно в сумі 50 тис. і 10 тис. грн. Не наведено в рішенні й мотивів застосування ст. 4401 ЦК щодо вимог, які грунтувались на неналежному виконанні зобов’язань, що виникають із договору з організацією про надання послуг.

За таких обставин судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України рішення Алуштинського міського суду, ухвалу судової колегії в цивільних справах Верховного суду АРК та постанову президії цього суду скасувала і направила справу на новий розгляд.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком