ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
Застосовуючи ст. 440 ЦК УРСР, суди повинні враховувати, що зазначена норма регулювала цивільні позадоговірні (деліктні) правовідносини і не може поширюватися на відносини, які виникають із умов договору
 
 

Застосовуючи ст. 440 ЦК УРСР, суди повинні враховувати, що зазначена норма регулювала цивільні позадоговірні (деліктні) правовідносини і не може поширюватися на відносини, які виникають із умов договору

Постанова Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України
від 28 вересня 2004 р.
(в и т я г)

25 червня 2003 р. закрите акціонерне товариство «Харківський плитковий завод» (далі — Товариство) звернулося в Господарський суд Харківської області з позовом до приватної фірми «Юридичні консультації та послуги» (далі — Фірма) про стягнення 34 тис. 958 грн. збитків. Заявлені позовні вимоги мотивовано безпідставним одержанням Фірмою 9 тис. 496 грн. за визнаною ним претензією і неотриманням доходу в сумі 25 тис. 462 грн., що не були стягнуті Фірмою на його користь на підставі договору про надання послуг консультаційного та інформаційного характеру в галузі юриспруденції, укладеного між ними 30 грудня 1998 р. (далі — договір про надання послуг).

Фірма позов не визнала, мотивуючи свої заперечення виконанням взятих на себе зобов’язань за договором про надання послуг і порушенням позивачем умов цього договору.

Господарський суд Харківської області рішенням від 28 липня 2003 р. позов задовольнив.

Харківський апеляційний господарський суд постановою від 20 січня 2004 р. зазначене судове рішення залишив без зміни.

Вищий господарський суд України своєю постановою від 22 квітня 2004 р. постанову апеляційного суду залишив без зміни.

Рішення і постанови господарських судів всіх інстанцій грунтуються на висновках про те, що: на підставі двосторонніх актів виконаних робіт за договором про надання послуг Товариство повністю їх оплатило в сумі 25 тис. 462 грн., але помилково визнало претензію Фірми на суму 9 тис. 496 грн., яка була їй сплачена; отримана відповідачем винагорода в сумі 25 тис. 462 грн. є збитками для Товариства — як неодержані доходи, оскільки за умовою п. 1.3 договору вони були призначені не для одержання прибутку Фірмою, а для відшкодування Товариству витрат, пов’язаних із захистом його прав, але Фірма цих стягнень на користь Товариства не здійснила.

У касаційній скарзі порушено питання про скасування постанови Вищого господарського суду України та передачу справи на новий розгляд з підстав невідповідності оскарженої постанови Конституції і рішенням Верховного Суду України щодо застосування норм матеріального права, порушення судом касаційної інстанції матеріальних та процесуально-правових норм і виявлення факту різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах.

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи і перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Господарський суд першої інстанції встановив, що на підставі договору про надання послуг відповідач виконав і здав, а Фірма прийняла за актами виконані роботи, вартість яких відповідно до пунктів 3.1, 3.2, 4.1 договору сторони визначили в сумі 25 тис. 462 грн. Ці кошти позивач самостійно перерахував відповідачу, у зв’язку з чим суд дійшов обгрунтованого висновку про правомірність такої оплати. Однак висновок суду про те, що зазначена сума є неодержаним доходом Товариства, оскільки відповідно до п. 3.1 договору Фірма повинна була стягнути, але не стягнула її на його користь, помилковий.

Обгрунтовуючи наведений висновок посиланням на ст. 440 ЦК УРСР, суд не врахував, що ця правова норма регулювала цивільні позадоговірні (деліктні) правовідносини, а доводи позивача щодо стягнення неодержаного доходу мотивувалися умовами договору про надання послуг.

Відповідно до ст. 203 ЦК УРСР у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржником він зобов’язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки, а саме: витрати, зроблені кредитором; втрату або пошкодження його майна; не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання було виконано боржником.

Згідно з п. 1.3 договору про надання послуг з кожного боржника Товариства Фірма стягує на користь останнього витрати на юридичні послуги за цим договором.

Отже, відповідно до зазначеної договірної умови відшкодуванню підлягали не неодержані доходи, а витрати Товариства — сплачена Фірмі винагорода за надані нею юридичні послуги.

Аналіз положень розд. 1 договору про надання послуг показує, що Фірма зобов’язалася здійснити не лише комплекс робіт щодо стягнення на користь Товариства дебіторської заборгованості перед ним підприємств-боржників (п. 1.1), а й стягнути з кожного такого підприємства ще й суми витрат на юридичні послуги за цим договором (п. 1.3). Конкретні строки виконання Фірмою названих зобов’язань договором не встановлені.

Наведених обставин при вирішенні спору господарські суди не врахували, а також не з’ясували, чи відповідає умова п. 1.3 договору закону і чи могла вона бути виконана. При цьому слід було встановити, коли зазначені витрати Фірма зобов’язана стягувати — під час проведення комплексу робіт щодо стягнення дебіторської заборгованості чи після одержання від Товариства винагороди за виконання цих робіт.

Позовна вимога про стягнення 9 тис. 496 грн. мотивувалася тим, що відповідач безпідставно заявив зазначену суму у претензії до Товариства, яка була визначена помилково, оскільки 4 тис. 170 грн. з названої суми було сплачено Фірмі на підставі актів виконаних робіт і це є доказом повної оплати її послуг щодо стягнення дебіторської заборгованості з приватного підприємства О. (далі — ПП О.), сума заборгованості якого становила 94 тис. 963 грн. (стягнуто 40 тис. 133 грн.).

Свої заперечення щодо цієї вимоги Фірма мотивувала тим, що отримана нею претензійна сума є не сумою винагороди, належної їй за стягнення з ПП О. дебіторської заборгованості, а неодержаними доходами, оскільки Товариство всупереч умовам п. 4.3 договору самостійно відкликало із суду заяву про визнання цього підприємства, що унеможливило одержання винагороди з повної суми заборгованості.

Зазначеним обставинам належної юридичної оцінки суди не дали.

Таким чином, при ухваленні рішення та постанов суди не встановили всіх фактичних обставин, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, та не дали належної юридичної оцінки наявним доказам, а тому не можуть вважатися законними й обгрунтованими. У зв’язку з цим вони підлягають скасуванню, а справа — передачі на новий розгляд.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 11117—11120 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу Фірми задовольнила: постанови Вищого господарського суду України від 22 квітня 2004 р. і Харківського апеляційного господарського суду від 20 січня 2004 р. та рішення Господарського суду Харківської області від 28 липня 2003 р. скасувала і передала справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

© 2017. Верховний Суд України. Розробка http://www.viaduk.net" style="color:#ffffff;">Віадук-Телеком