ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
20-2001. Визнавши, що позивачка не перебувала у трудових відносинах із новоствореним на базі існуючого підприємства господарським товариством, суд не взяв до уваги доказів того, що відповідно до статутних документів цього товариства вона продовжувала виконувати в ньому ті ж трудові обов’язки, що й до його створення.
Згідно з ч. 4 ст. 24 КЗпП України трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження про це не було видано, але працівника фактично було допущено до роботи
 
 
У жовтні 1998 р. С. пред’явила позов до АТЗТ «АвтоЗАЗ-Деу» (далі — «АвтоЗАЗ-Деу») про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Позивачка зазначала, що працювала у відповідача бухгалтером житлово-комунального відділу (далі — ЖКВ) госпрозрахункового підрозділу «АвтоЗАЗ-Мотор». Наказом директора цього підрозділу від 25 серпня 1998 р. було прийнято рішення про скорочення ряду посад, у тому числі тієї, яку вона займала, всупереч положенням колективного договору «АвтоЗАЗ-Деу» про збереження посад протягом трьох років із дня створення товариства, а 27 жовтня того ж року її було звільнено з роботи за п. 1 ст. 40 КЗпП за наказом генерального директора АТВТ «АвтоЗАЗ» (далі — «АвтоЗАЗ»), в якому вона вже не працювала у зв’язку з переведенням до «АвтоЗАЗ-Деу». Як другого відповідача до участі у справі було залучено «АвтоЗАЗ».

Рішенням Мелітопольського міського суду від 30 червня 1999 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Запорізького обласного суду від 10 серпня того ж року, в позові було відмовлено.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постановлених у справі судових рішень у зв’язку з порушенням статей 15, 62, 203 ЦПК і направлення її на новий розгляд. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Міський суд, відмовляючи у позові, а судова колегія обласного суду — залишаючи його рішення без зміни, виходили з того, що позивачка не була працівником «АвтоЗАЗ-Деу», оскільки наказу про переведення її на це підприємство з «АвтоЗАЗ» не було і ніхто з посадових осіб «АвтоЗАЗ-Деу», які мають право прийому на роботу та звільнення, не допускав її до роботи в цьому спільному українсько-корейському підприємстві. Вона продовжувала виконувати обов’язки з обслуговування житлового фонду «АвтоЗАЗ» і після передачі цього фонду місцевій раді була звільнена «АвтоЗАЗ» відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП.

Однак до висновку про те, що позивачка не була працівником «АвтоЗАЗ-Деу», суд дійшов без всебічного з’ясування дійсних обставин справи і належної оцінки деяких доказів щодо них.

Судом установлено, що після утворення «АвтоЗАЗ-Деу» позивачка фактично виконувала обов’язки бухгалтера в його ЖКВ, але це було визнано її особистою ініціативою, яка не могла розцінюватись як укладення трудового договору. Разом з тим судом не дано ніякої оцінки положенням щодо працівників «АвтоЗАЗ» установчого договору про заснування та діяльність спільного українсько-корейського підприємства з іноземними інвестиціями у формі АТЗТ «АвтоЗАЗ-Деу» (затверджений протоколом від 2 березня 1998 р. № 1), на підставі якого «АвтоЗАЗ-Деу» було зареєстровано розпорядженням Запорізького міського голови від 15 квітня 1998 р. № 498 і набуло статусу юридичної особи. Пунктами 7.1, 7.2 цього договору передбачено, що всі працівники структурних підрозділів «АвтоЗАЗ», на базі якого створюється нове товариство, стануть його працівниками за переведенням згідно з чинним законодавством про працю. До переведення ці працівники тимчасово займатимуть такі самі посади, а з дати заснування товариства їм гарантується збереження їхніх робочих місць.

Із наведених положень установчого договору вбачається, що після заснування «АвтоЗАЗ-Деу» працівники структурних підрозділів «АвтоЗАЗ» продовжували роботу в «АвтоЗАЗ-Деу» до оформлення переведення на займаних раніше посадах згідно з правомочним актом останнього. На час заснування товариства позивачка займала посаду бухгалтера ЖКВ структурного підрозділу «АвтоЗАЗ» — «АвтоЗАЗ-Мотор», і тому положення цього акта щодо продовження права на цю посаду в «АвтоЗАЗ-Деу» поширювалось і на неї.

Згідно ж із ч. 4 ст. 24 КЗпП трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично допущено до роботи.

Не взяв суд до уваги й того, що в документах, на підставі яких розірвано трудовий договір із позивачкою, фактично йдеться про звільнення її «АвтоЗАЗ» із роботи в АвтоЗАЗ-Деу». Посаду позивачки виключено зі штатного розпису за наказом директора госпрозрахункового підрозділу «АвтоЗАЗ-Деу» — «АвтоЗАЗ-Мотор» — від 25 серпня 1998 р. № 86 про реорганізацію ЖКВ цього підрозділу.

Суд визнав зазначений наказ помилковим і разом з тим не дав ніякої оцінки тим обставинам, що позивачку звільнено з роботи саме на підставі цього наказу наказом «АвтоЗАЗ» від 22 жовтня 1998 р. № 248 і що згоду на її звільнення дав 21 жовтня того ж року профспілковий комітет госпрозрахункового підрозділу «АвтоЗАЗ-Мотор», тобто структури «АвтоЗАЗ-Деу».

Оскільки справу розглянуто з порушенням вимог статей 15, 62, 203 ЦПК, постановлені в ній судові рішення не можуть залишатися в силі. При новому розгляді суду необхідно врахувати викладене і більш повно з’ясувати дійсний характер правовідносин сторін.
Виходячи з наведеного і керуючись статтями 336—338 ЦПК, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення Мелітопольського міського суду та ухвалу судової колегії в цивільних справах Запорізького обласного суду скасувала і направила справу на новий розгляд.
© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком