ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
26-2001. Суд на підставі статей 440, 450 ЦК України повинен задовольнити позов про відшкодування шкоди, якщо, з’ясувавши дійсні обставини справи, права та обов’язки сторін, установить, що шкоду заподіяно відповідачем, його дії були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв’язок та є його вина, а якщо це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, — незалежно від наявності вини, крім випадків, передбачених ст. 456 зазначеного Кодексу
 
 
У вересні 1998 р. О. та Ж. звернулися в суд із позовом до ДКП «Київавтошляхміст» (далі — ДКП) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Позивачі зазначали, що 5 травня 1998 р. на пр. Перемоги під шляхопроводом у районі станції метро «Берестейська» у м. Києві сталася ДТП, унаслідок якої зіткнулося п’ять автомобілів, серед яких і автомобілі під їх керуванням.

Посилаючись на те, що ДТП сталася з вини відповідача, який експлуатує зазначений шляхопровід усупереч вимогам п. 3 ст. 12 Закону від 30 червня 1993 р. «Про дорожній рух», оскільки ливневі відводи води встановлені з порушенням будівельних норм і правил, позивачі просили задовольнити їхні вимоги і стягнути з відповідача на їх користь заподіяну ним матеріальну та моральну шкоду.

Рішенням Радянського районного суду м. Києва від 20 травня 1999 р. з ДКП стягнуто: на користь О. — 14 тис. 260 грн. матеріальної та 1 тис. грн. моральної шкоди, на користь Ж. — 9 тис. 873 грн. матеріальної та 1 тис. грн. моральної шкоди, а також понесені ними судові витрати.

Ухвалою судової колегії в цивільних справах Київського міського суду від 14 липня 1999 р. рішення суду в частині відшкодування моральної шкоди було змінено і її розмір зменшено до 500 грн. на користь кожного з позивачів, а в решті рішення залишено без зміни.

Голова Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування зазначених судових рішень як постановлених за неповно з’ясованих обставин справи. Президія Київського міського суду протест задовольнила з таких підстав.

Постановлюючи рішення, суд, з яким погодилася судова колегія міського суду, виходив із того, що ДТП, унаслідок якої зіткнулися і одержали технічні ушкодження автомобілі під керуванням позивачів, сталася з вини відповідача, котрий на порушення вимог статей 12, 24 згаданого вище Закону не виконував належним чином своїх обов’язків з експлуатації шляхопроводу. Проте такий висновок не є обгрунтованим.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у пунктах 2, 3 постанови від 27 березня 1992 р. № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», розглядаючи такі позови, суди повинні мати на увазі, що згідно зі статтями 440 і 450 ЦК шкода, заподіяна особі та майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв’язок та є вина зазначеної особи, а якщо це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, — незалежно від наявності вини, крім випадків, передбачених ст. 456 ЦК.

Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну під час зіткнення джерел підвищеної небезпеки самим джерелам підвищеної небезпеки, кожного з їх володільців перед іншим із них вирішується за правилами ст. 440 ЦК: шкода, заподіяна одному з володільців з вини іншого, відшкодовується винним; за відсутності вини володільців у взаємному заподіянні шкоди жоден із них не має права на відшкодування.

Особи, винними діями яких заподіяно шкоду джерелу підвищеної небезпеки і які самі не є потерпілими внаслідок шкоди, заподіяної цим джерелом, відповідають за цю шкоду на підставі ст. 440 ЦК.

Вирішуючи спір, суд наведених роз’яснень до уваги не взяв і не з’ясував, якими саме неправомірними діями відповідача було заподіяно шкоду позивачам і чи є між цими діями та шкодою безпосередній причинний зв’язок.

Разом з тим як у письмових поясненнях, так і при розгляді справи представник відповідача пояснював, що вини підприємства у ДТП, яка сталася 5 травня 1998 р. під шляхопроводом у районі станції метро «Берестейська» в м. Києві й у результаті якої зіткнулося п’ять автомобілів, немає. Водії, у тому числі позивачі, самі грубо порушили пункти 12.1 та 13.1 Правил дорожнього руху (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 р. № 1094), оскільки того дня йшов сильний дощ, що було очевидним для них, тому вони повинні були обирати таку швидкість руху, аж до зупинки транспортного засобу, яка б дозволила уникнути зіткнення. ДКП є експлуатаційною організацією, котра здійснює тільки комплекс робіт по технічному нагляду, утриманню та ремонту шляхів і мостів, тому звинувачення їх у тому, що ливневі відводи на шляхопроводі встановлені з порушенням вимог п. 172 БНіП 2.05.03-84, є безпідставним.

Усупереч вимогам статей 40, 62, 203 ЦПК суд зазначених пояснень відповідача належним чином не перевірив, незважаючи на те, що вони мають істотне значення для правильного вирішення спору по суті, та не навів у рішенні переконливих доводів і доказів, за яких він їх відхиляє.

Посилання в рішенні на висновок інспектора відділу ДАІ Радянського РУГУ МВС України, згідно з яким ДТП сталася внаслідок неправильної експлуатації шляхопроводу, як на безспірний доказ вини відповідача є необгрунтованим, оскільки постанова (висновок) органів ДАІ про обставини ДТП, дії та вину її учасників є одним із доказів, що оцінюються судом за правилами ст. 62 ЦПК.

Згідно зі ст. 31 ЦПК для суду, який розглядає цивільну справу, обов’язковим є лише вирок суду в кримінальній справі, що набрав законної сили, в питаннях, чи мали місце дії, про правові наслідки яких ідеться в цивільній справі, та чи вчинені вони даною особою.

У довідці ж до цього висновку зазначено, що ДТП сталася внаслідок того, що автомобілі потрапили під сильну витікаючу з ливневих отворів у шляхопроводі воду і водії втратили контроль над управлінням автомобілями через обмежену видимість.

Такі обставини потребують додаткової перевірки та оцінки суду першої інстанції. Крім того, при визначенні розміру відшкодування заподіяної позивачам матеріальної шкоди суд виходив із висновків експертиз, у яких зазначено, що до вартості відновлювального ремонту автомобілів було включено і вартість нових деталей, які підлягають заміні. Стягуючи ж із відповідача на користь позивачів вартість нових деталей, суд не вирішив питання про повернення ними відповідачу пошкоджених деталей, які підлягали заміні, або їхньої вартості.

На підставі наведеного президія Київського міського суду протест Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення Радянського районного суду м. Києва та ухвалу судової колегії в цивільних справах Київського міського суду скасувала і направила справу на новий розгляд.
© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком