ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
9. При вирішенні позову про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки та відшкодування моральної шкоди суд повинен враховувати ту обставину, що положеннями ЗК України 1992 р. було передбачено спеціальний порядок набуття права власності і права користування земельними ділянками, а самовільне зайняття особами земельних ділянок чи їх частини є незаконним і не породжує у таких осіб прав на ці ділянки, тому правопорушення в зазначених правовідносинах є триваючими і строк позовної давності до цих правовідносин не застосовується
 
 

У травні 1997 р. Щ. звернувся до суду з позовом до Д.М. про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки та відшкодування моральної шкоди. У процесі судового розгляду справи позивач уточнив свої вимоги і просив суд постановити рішення про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок розміром 2,5 кв. метра по межі та 10 кв. метрів землі загального користування для проїзду і зобов’язати відповідача відшкодувати йому витрати, пов’язані з проведенням експертиз і наданням юридичної допомоги, а також заподіяну йому моральну шкоду. Відповідачка Д.Г., яка є правонаступником померлого Д.М., проти позову заперечувала, посилаючись на пропуск позивачем строку позовної давності.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Миргородського міського суду Полтавської області від 25 березня 2002 р. позовні вимоги Щ. задоволені частково: зобов’язано Д.Г. повернути самовільно зайняту земельну ділянку площею 10 кв. метрів по всій довжині проїзду загального користування та постановлено стягнути з відповідачки на користь позивача 1 тис. 415 грн. судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області від 18 червня 2002 р. рішення Миргородського міського суду від 25березня 2002 р. скасовано в частині задоволених позовних вимог і постановлено рішення про відмову в позові у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності. В іншій частині рішення залишено без зміни.

У касаційній скарзі Щ. порушувалося питання про скасування рішення апеляційного суду з посиланням на недодержання судом норм матеріального права. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення — скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав. Порядок передачі земельних ділянок у власність і надання їх у користування встановлено гл. 2 ЗК 1992 р., який був чинним на час виникнення спірних правовідносин. Відповідно до ст. 22 цього Кодексу право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання документа, що посвідчує це право.

Згідно зі статтями 44, 116 ЗК 1992 р. порушені права власників земельних ділянок і землекористувачів підлягають поновленню. Самовільно зайняті земельні ділянки мають бути повернені за їх належністю без відшкодування витрат, що були зроблені за час незаконного користування. Враховуючи ту обставину, що положеннями ЗК 1992 р. було передбачено спеціальний порядок набуття права власності і права користування земельними ділянками, а самовільне зайняття особами земельних ділянок чи їх частини є незаконним і не породжує у таких осіб прав на ці ділянки, слід визнати, що правопорушення в зазначених правовідносинах є триваючими і строк позовної давності до цих правовідносин не застосовується.

Виходячи з наведеного апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин строки позовної давності і неправильно відмовив у позові з названих підстав. Водночас Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що ухвалене у справі рішення суду першої інстанції також не може залишатися в силі, оскільки суд неправильно застосував норми матеріального та процесуального права. Зокрема, суд визнав, що сторони порушили встановлені землевпорядним органом межі земельних ділянок (межі землекористування), самовільно захопивши один у одного певні частини ділянок. Відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, суд послався на те, що такі порушення є обопільними і не порушують прав сторін.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він не грунтується на вимогах закону. Зазначені судом підстави були б прийнятні при вирішенні спору між громадянами, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності (ст. 42 ЗК 1992 р.) за умови, що між ними існувала угода щодо зміни межі землекористування. Оскільки в розглядуваному випадку спір виник між власниками окремих будинків і ці особи є суміжними землекористувачами, така підстава відмови в позові є незаконною. Крім того, вирішуючи питання про усунення перешкод у користуванні землею загального користування, суд не залучив до участі у справі Миргородську міську раду, яка згідно зі ст. 4 ЗК 1992 р. є суб’єктом права державної власності на землю, що є землею загального користування населених пунктів.

Керуючись ст. 342 ЦПК, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Щ. задовольнила частково, ухвалу Апеляційногосуду Полтавської області від 18 червня 2002 р. та рішення Миргородського міського суду цієї області від 25 березня 2002 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком