ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
60. Чинне законодавство встановлює обмеження лише на використання іноземної валюти як засобу розрахунків (платежу) між резидентами України. Вираження грошових зобов’язань в іноземній валюті є статусною ознакою іноземної валюти на території України; заборона на це, відповідно до ст. 92 Конституції України, може бути встановлена виключно законами України
 
 
У жовтні 1999 р. ТОВ «Яліта-Т» (далі — ТОВ) звернулося до Арбітражного суду Автономної Республіки Крим (далі — Арбітражний суд АРК) з позовом до Фонду комунального майна Ялтинської міської ради (далі — Фонд) про внесення змін до охоронно-орендного договору від 1 грудня 1997 р. щодо використання паркового комплексу і садиби Ф.Ф. Юсупова та А.С. Голіциної у частині розміру орендної плати з посиланням на те, що ця умова не відповідає вимогам чинного законодавства. Позивач також заявив вимогу про виконання відповідачем покладених на нього угодою від 5 жовтня 1998 р. зобов’язань щодо укладення договору оренди майна, яке не належить до пам’яток історії та культури, і внесення відповідних змін до зазначеного охоронно-орендного договору.
Відповідач вважає вимоги, що містяться у позові, безпідставними. Посилаючись на наявність у позивача заборгованості з орендної плати, Фонд 2 грудня 1999 р. подав зустрічний позов про розірвання охоронно-орендного договору від 1 грудня 1997 р.

ТОВ доповнило позов вимогою про визнання недійсним охоронно-орендного договору в частині встановлення орендної плати в розмірі, що перевищує допустимий законодавством, і заявило клопотання про припинення провадження у справі в частині зустрічного позову у зв’язку з тим, що відповідач у справі перестав бути стороною зазначеного охоронно-орендного договору.

Рішенням Арбітражного суду АРК від 25 вересня 2000 р. визнано недійсним з моменту укладення охоронно-орендний договір від 1 грудня 1997 р. на підставі ст. 48 ЦК у зв’язку з встановленням розміру орендної плати в іноземній валюті та з посиланням на відсутність у договорі вартості об’єкта оренди як істотної умови договору оренди. Провадження у справі припинено у зв’язку з відсутністю предмета спору. Відмовлено у прийнятті до розгляду доповнень до позову від 25 вересня 2000 р. та задоволенні заявлених ТОВ клопотань.

Постановою Арбітражного суду АРК від 1 листопада 2000 р. зазначене рішення скасоване, справу передано на новий розгляд з огляду на неповне з’ясування судом фактичних обставин справи та доцільність проведення судово-оціночної експертизи об’єкта оренди.

Постановою Вищого арбітражного суду України від 6 грудня 2000 р. постанова від 1 листопада 2000 р. скасована. Рішення від 25 вересня 2000 р. змінене: охоронно-орендний договір від 1 грудня 1997 р. надалі визнано недійсним. Провадження у справі в частині позовних вимог про внесення змін до зазначеного договору та зустрічного позову про його розірвання припинено.

У касаційній скарзі ТОВ, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, застосування постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 1998 «Про удосконалення порядку формування цін», що суперечить положенням Конституції, просило скасувати постанову Вищого арбітражного суду України від 6 грудня 2000 р. та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд України визнав, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 12 Закону від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII «Про оренду державного та комунального майна» договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.

У разі передачі спору на розгляд суду, арбітражного суду договір оренди вважається укладеним з моменту набрання чинності рішенням суду, арбітражного суду про укладення договору оренди і на умовах, зазначених у ньому.

У позові ТОВ просило виправити недолік щодо істотної умови укладеного договору, однак, усупереч Закону, цей недолік суд потрактував як підставу для визнання договору оренди недійсним. Суд, посилаючись при прийнятті такого рішення на зазначену постанову Кабінету Міністрів від 18 грудня 1998 р., не врахував вимог чинної Конституції та законів України, які не обмежують застосування в договорах ціни в іноземній валюті.

Чинними законодавчими актами передбачені лише обмеження на застосування іноземної валюти як засобу розрахунків (платежу) між резидентами України. Оскільки вираження грошових зобов’язань в іноземній валюті є статусною ознакою іноземної валюти на території України, заборона на це, відповідно до ст. 92 Конституції, може бути встановлена виключно законами України.

Порушення судом норм матеріального права є підставою для скасування постановлених у справі судових рішень та направлення справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. Крім того, при розгляді справи суд не врахував, що визнання спірного договору недійсним було предметом розгляду судом в іншій справі, який 9 липня 1998 р. постановив рішення про затвердження мирової угоди між сторонами спору. Ця обставина не давала можливості відповідачу заявляти таку вимогу при розгляді зазначеного спору, а суду — здійснювати провадження щодо цієї вимоги.

На підставі п. 2 ст. 62 АПК суд мав відмовити в прийнятті такої зустрічної позовної вимоги або припинити провадження стосовно неї в процесі вирішення спору відповідно до п. 2 ст. 80 цього Кодексу. Цієї вимоги закону суд не виконав.

Цим обставинам не дано належної правової оцінки. Доказів про відмінність правових підстав попереднього позову про визнання спірного договору недійсним у справі не наведено.

Враховуючи ці обставини та керуючись статтями 11117, 11119, 11120 ГПК, Верховний Суд України касаційну скаргу ТОВ задовольнив, постанову Вищого арбітражного суду України від 6 грудня 2000 р., постанову Арбітражного суду АРК від 1 листопада 2000 р. та його ж рішення від 25 вересня 2000 р. скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком