ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
Відмовляючи в позові про визнання права власності на частину викупленої квартири і вселення в неї, суд не врахував, що квартира, наймачем якої до шлюбу з відповідачем була позивачка, викуплена на ім’я відповідача в період шлюбу сторін і для них. Усупереч вимогам ст. 21 ЦПК України у засіданні президії обласного суду брав участь суддя, який входив до складу суду при розгляді справи у касаційному порядку
 
 
У лютому 1995 р. Я. звернулася в суд із позовом до М. про примусовий обмін квартири. У червні того ж року вона змінила позовні вимоги і просила поновити її право на проживання в цій квартирі, вселити її туди, визнати за нею право власності на дві кімнати площею 19,04 та 13,77 кв. метра, а також установити порядок користування квартирою.

У позовній заяві Я. зазначала, що вона була наймачем спірної державної трикімнатної квартири. У жовтні 1986 р. одружилася з М., а в 1990 р. прописала його в квартиру на правах члена сім’ї. У березні 1991 р. виїхала за кордон у відрядження зі збереженням посади за місцем роботи, залишивши відповідачу генеральну довіреність. За взаємною домовленістю про право на спільну власність М. викупив спірну квартиру, і з цього дня вони вважалися співвласниками останньої, про що зазначено в договорі купівлі-продажу. Вона залишалася постійно прописаною на цій житлоплощі. Проте відповідач не визнає за нею права власності на квартиру і перешкоджає нею користуватися. Посилаючись на зазначене, Я. просила задовольнити позов.

Відповідач позов не визнав. У червні 1995 р. він пред’явив зустрічний позов до Я. та до виконавчого комітету Жовтневої районної ради м. Одеси про визнання відповідачки такою, що втратила право на користування спірною квартирою, та виключення з договору купівлі-продажу останньої вказівки про те, що вона викуплена також на членів його сім’ї. У позовній заяві М. зазначав, що Я. в березні 1991 р. виїхала на постійне місце проживання в м. Тель-Авів (Ізраїль) і до цього часу постійно там проживає і працює. Він викупив квартиру за свої особистіКкошти, шлюб розірвав, тому права власності на спірну квартиру Я. не має.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Ленінського районного суду м. Одеси від 11 травня 1998 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Одеського обласного суду від 14 липня 1998 р., в задоволенні позову Я. було відмовлено і задоволено зустрічний позов М.: визнано, що Я. втратила право на користування спірним жилим приміщенням; постановлено із п. 1 договору купівлі-продажу спірної квартири від 26 жовтня 1992 р. після слів «продавець продав, а покупець купив займану ним...» виключити слова «...і членами сім’ї».

Постановою президії Одеського обласного суду від 13 січня 1999 р. відхилено протест голови цього суду про скасування рішення районного суду та ухвали касаційної інстанції.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постановлених у справі судових рішень з мотивів їх незаконності та необгрунтованості. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Постановлюючи рішення, районний суд виходив із того, що на момент викупу спірної квартири Я. втратила право на зазначену жилу площу, оскільки в березні 1991 р. виїхала в Ізраїль, де постійно проживає та працює. М. викупив квартиру за свої особисті кошти, і Я. права власності на неї не набула.

З такими висновками погодилися касаційна інстанція, залишаючи рішенняКрайонного суду без зміни, та президія обласного суду, відхиляючи протест голови цього суду. Однак суд дійшов цих висновків без ретельної перевірки обставин справи і належної оцінки зібраних доказів, із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Так, із матеріалів справи вбачається, що Я. з 1982 р. була наймачем трикімнатної державної квартири. У жовтні 1986 р. вона одружилася з М., і в 1990 р. за її згодою останній був прописаний у цій квартирі. У березні 1991 р. вона за контрактом виїхала в закордонне відрядження викладати в Тель-Авівському університеті зі збереженням за місцем роботи в Одеському державному університеті посади професора на весь період перебування у відрядженні. Перед від’їздом у відрядження вона залишила М. генеральну довіреність, написала заяву у виконавчий комітет Жовтневої ради про переоформлення договору найму квартири на його ім’я. 26 жовтня 1992 р. М. викупив спірну квартиру, а 17 листопада того ж року розірвав шлюб із Я.

Позивачка зазначала, що за домовленістю з відповідачем, якому залишила майно та гроші, він повинен був викупити квартиру з умовою, що вона належатиме сторонам на праві спільної власності.

М. визнав, що за взаємною домовленістю з Я. він повинен був викупити спірну квартиру, продати її й поїхати проживати до останньої в Ізраїль. Все майно, що було в квартирі, він продав, у жовтні 1992 р. викупив квартиру, а в листопаді того ж року розірвав шлюб із Я. У березні 1993 р. Я. зажадала, щоб він сплатив їй її частку за викуплену квартиру в розмірі 10 тис. доларів США. Він був згоден на це, але вона збільшила розмір відшкодування до 15 тис. доларів. Такої суми в нього не було, тому він відмовився від її сплати. Генеральна довіреність йому була видана з тим, щоб він мав змогу викупити квартиру, продати її, а згодом приїхати до Я. в Ізраїль.

У заяві й документах про викуп квартири М. вказував позивачку як члена своєї сім’ї. У рішенні виконавчого комітету від 19 березня 1992 р. та в договорі купівлі-продажу квартири зазначено, що продавець продав, а покупець, М., купив спірну квартиру, яку займають він та члени його сім’ї. На той час останній перебував у зареєстрованому шлюбі з Я.

У запереченнях на позов Я. щодо примусового обміну квартири М. визнавав за нею право на спірну квартиру. У листі він повідомив Я. про викуп квартири і визнав, що вони на рівних частках є власниками квартири. Отже, на день викупу квартири М. як її наймач, а також виконком-наймодавець не оспорювали право Я. на цю квартиру.

Суд залишив доводи Я. поза увагою, а до правовідносин, що виникли, без достатнього обгрунтування застосував ст. 71 ЖК. Зокрема, не було враховано, що Я. перебувала у відрядженні. Касаційна інстанція та президія обласного суду не взяли до уваги ці порушення норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції.

Крім того, президією обласного суду допущено ще одне грубе порушення норм процесуального права. Так, суддя П., котрий брав участь у розгляді справи в касаційній інстанції 15 квітня 1997 р., якою було скасовано рішення суду першої інстанції від 27 серпня 1996 р., повторно 13 січня 1999 р. розглядав цю саму справу у складі президії обласного суду, що відповідно до вимог ст. 21 ЦПК не допускається.

За таких обставин судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України рішення Ленінського районного суду м. Одеси від 11 травня 1998 р., ухвалу судової колегії в цивільних справах Одеського обласного суду від 14 липня 1998 р. та постанову президії цього ж суду від 13 січня 1999 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком