ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
57. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про заставу» заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). Укладення в цьому разі додатково договору поруки законом не вимагається
 
 
25 січня 2000 р. Український акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк («Промінвестбанк України»; далі — Банк) звернувся з позовом до ЗАТ «Агрохолдінг» (далі — ЗАТ) та СП з обмеженою відповідальністю «Т і Д» (далі — СП) про звернення стягнення на заставлене майно. Позовні вимоги обгрунтовувалися тим, що між Банком та ЗАТ 27 вересня 1996 р. був укладений договір, згідно з яким останнє отримало кредит у сумі 783 тис. доларів США. 11 жовтня 1996 р. між позивачем, ЗАТ та СП з метою забезпечення виконання умов кредитного договору було укладено договір застави, за яким СП передало в заставу належну йому квартиру в м. Одесі. Оскільки ЗАТ до часу звернення з позовом свої зобов’язання за кредитним договором не виконало, позивач просив звернути стягнення на заставлене майно.
СП позов не визнало і 4 липня 2000 р. звернулось із зустрічним позовом про визнання договору застави недійсним, посилаючись на те, що при укладенні цього договору між ним та ЗАТ не було укладено договору поруки відповідно до вимог ст. 191 ЦК.

Рішенням Арбітражного суду Одеської області від 7 липня 2000 р. позов Банку задоволено, а в зустрічному позові відмовлено з тих підстав, що за загальним правилом право звернення стягнення на предмет застави виникає у заставодержателя, якщо на момент настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.

Постановою цього ж суду від 11 вересня 2000 р. зазначене рішення скасоване і постановлене нове: Банку у позові відмовлено та задоволено зустрічний позов СП про визнання недійсним договору застави з тих мотивів, що при його укладенні сторони повинні були керуватися не тільки вимогами Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII «Про заставу» та ст. 181 ЦК, а й нормами статей 191—194 ЦК.

Вищий арбітражний суд України постановою від 15 листопада 2000 р. постанову Арбітражного суду Одеської області залишив без зміни виходячи з того, що СП за договором застави не набуло статусу майнового поручителя, тому що з ним не укладався договір поруки.

Верховний Суд України за касаційною скаргою Банку порушив касаційне провадження з перегляду постанови Вищого арбітражного суду України від 15 листопада 2000 р. Касаційну скаргу задоволено з таких підстав.

Залишаючи без зміни постанову Арбітражного суду Одеської області від 11 вересня 2000 р., Вищий арбітражний суд України виходив з того, що майнова порука визначена законодавством як комплексний інститут, до якого (в цьому конкретному випадку) застосовуються як норми про заставу, так і норми про поруку, а тому відповідно до ст. 191 ЦК його також потрібно було укладати у письмовій формі. Проте з таким висновком погодитися не можна, оскільки відповідно до ст. 178 ЦК виконання зобов’язань може забезпечуватися згідно із законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою та порукою. Зазначена норма містить вичерпний перелік видів забезпечення виконання зобов’язань, кожен із них є самостійною цивільно-правовою формою, і його поняття розкривається в окремих статтях гл. 16 ЦК. Зокрема, відповідно до ст. 181 ЦК завдяки заставі кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна раніше, ніж інші кредитори. Частиною 2 ст. 11 Закону «Про заставу» передбачено, що заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). Таким чином, майновим поручителем є заставодавець, особа якого не збігається з особою боржника у забезпеченому заставою зобов’язанні. Його права та обов’язки визначаються договором застави, й укладення в цьому разі додатково договору поруки законом не вимагається. Тому наведений в оскарженій постанові протилежний висновок є безпідставним.

Виходячи з наведеного Верховний Суд України касаційну скаргу Банку задовольнив, постанову Вищого арбітражного суду України від 15 листопада 2000 р. та постанову Арбітражного суду Одеської області від 11 вересня 2000 р. скасував, а рішення останнього від 7 липня того ж року залишив без зміни.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком