ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
Зайняття відповідачами квартири, про надання якої саме їм було прийняте рішення власником підприємства і квартири та профспілковим комітетом, не може вважатися самовільним
 
 
У жовтні 1993 р. НВФ «Лактоінтекс» (далі — НВФ) звернулася в суд із позовом до А.М. та А.Т. про виселення. У позовній заяві зазначено, що НВФ є власником спірної квартири, яку відповідач із сім’єю зайняв самовільно. Наказом від 3 червня 1993 р. А.М. було звільнено з роботи за прогули, однак повернути квартиру він відмовляється. Позивач просив виселити відповідачів зі спірної квартири.

У листопаді 1997 р. А.М. пред’явив зустрічний позов до виконавчого комітету Броварської міської ради та НВФ про визнання за ним права на ордер № 538, виписаний на спірну квартиру. На обгрунтування своїх вимог він послався на те, що за рішенням виконавчого комітету від 19 травня 1992 р. № 111 йому відповідно до закону було виписано ордер на цю квартиру, однак за клопотанням директора НВФ рішення про видачу ордера всупереч вимогам ст. 59 ЖК було скасоване.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням від 29 жовтня 1998 р. Київський обласний суд відмовив НВФ у позові про виселення, позов А.М. задовольнив і зобов’язав виконавчий комітет Броварської міської ради видати А.М. ордер на зайняття його сім’єю спірної квартири.

У касаційній скарзі НВФ просила скасувати це рішення, а справу направити на новий розгляд, посилаючись на те, що суд безпідставно задовольнив позов А.М. та визнав за ним право на користування квартирою, не врахувавши, що цим порушуються права фірми на спірну квартиру, передбачені Законом від 7 лютого 1991 р. «Про власність». Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

У справі встановлено, що 19 грудня 1991 р. між адміністрацією НВФ і А.М. було укладено трудовий договір, за умовами якого А.М. мав виконувати обов’язки головного технолога фірми, а адміністрація — провадити оплату його праці і надати протягом року на його сім’ю з трьох осіб трикімнатну квартиру. У квітні 1992 р. НВФ придбала зазначену квартиру. 26 квітня того ж року на засіданні адміністрації та профспілкового комітету підприємства було вирішено надати цю квартиру А.М. Необхідні документи були передані до виконавчого комітету міської ради, за рішенням якого від 19 травня 1992 р. № 111 А.М. із сім’єю було виписано ордер № 538 на зазначену квартиру. Ордер йому видано не було у зв’язку з тим, що після прийняття цього рішення з таким самим клопотанням до виконавчого комітету звернувся директор підприємства Ш. Проте згідно з рішеннями зборів засновників НВФ від 22 липня та від 5 жовтня 1993 р. квартиру було залишено в користуванні А.М.

За таких обставин суд обгрунтовано дійшов висновку про те, що у А.М. виникло право на спірну квартиру і його не можна вважати таким, котрий самовільно вселився в це жиле приміщення.

Наведені у скарзі доводи спростовуються наявними в справі рішеннями адміністрації, профспілкового комітету, а також засновників НВФ від 26 квітня 1992 р. та від 22 липня і 5 жовтня 1993 р. Дані про те, що зміст цих документів не відповідає дійсності, або про те, що до них внесено неправдиві відомості, матеріалами справи не підтверджуються.

Суд повно і всебічно дослідив обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам. Рішення суду відповідає вимогам статей 202, 203 ЦПК, і підстав для його скасування судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України не знайшла.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком