ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
1. Відповідно до п. 4 ст. 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян та організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловжи­вання свободою діяльності зазначених засобів та правами журналіста, якщо ці відомості є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим таким засобом, із посиланням на нього.
 
 
Установивши, що публікація, яку особа вважає такою, що принижує її честь і гідність, є відтворенням матеріалу, опублікованого в іноземній пресі, суд з метою з’ясувати, чи є зазначена публікація дослівним перекладом з іноземної мови, та враховуючи, що для цього необхідні спеціальні знання в галузі мовознавства, повинен вирішити питання про призначення філологічної експертизи God: 2006-2

У листопаді 2003 р. К. пред’явив у суді позов до ТОВ «Львівська газета» (далі — ТОВ) про захист честі, гідності та ділової репутації. Позивач зазначав, що 16 жовтня 2003 р. у № 195 (271) названої газети, видавцем якої є відповідач, було надруковано статтю «Податками по опозиції. У Львові влада бореться з противниками президента Кучми за допомогою податкової ін­спекції». У цій статті, зокрема, сказано: «Податковими службами у Львівській області нині керує троє... Номер третій — К., який керує митними службами. Нещодавно він у п’яному вигляді стріляв зі службового пістолета в одному з львівських ресторанів, але ніхто його за це не покарав».

Посилаючись на зазначені обставини, К. просив суд зобов’язати ТОВ спростувати поширену в газеті інформацію, яка не відповідає дійсності, порочить його честь, гідність і ділову репутацію.

Личаківський районний суд м. Львова рішенням від 17 грудня 2003 р. позов задовольнив: визнав такими, що не відповідають дійсності та порочать честь, гідність і ділову репутацію, зазначені вище відомості щодо К. і зобов’язав ТОВ спростувати їх за свій рахунок шляхом опублікування аналогічним шрифтом інформації на першій сторінці найближчого номера «Львівської газети»; стягнув із відповідача на користь позивача 17 грн ви­трат на сплату державного мита.

Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 9 серпня 2004 р. рішення районного суду в частині зобов’язання відповідача опублікувати спростування на першій сторінці газети змінив: зобов’язав ТОВ умістити його під заголовком «Спростування» на четвертій сторінці, а в решті залишив рішення без зміни.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постановлені у справі судові рішення і направити її на новий розгляд до суду першої інстанції.

Обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховно­го Суду України скаргу задовольнила з таких підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 7 ЦК 1963 р. громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, які не відповідають дійсності або викладені неправдиво і порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гід­ності і ділової репутації громадян та організацій» (з наступними змінами й доповненнями) зазначено, що при розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст. 7 ЦК, суди повинні з’ясовувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред’явлений позов, чи порочать вони честь, гідність і ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності. Пленум роз’яснив, що поширення відомостей слід розуміти як опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації (далі — ЗМІ), викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному колу осіб або хоча б одній людині.

Як установив суд, 16 жовтня 2003 р. у «Львівській газеті», видавцем якої є відповідач, дійсно було надруковано статтю, де містяться, зокрема, наведені вище висловлювання щодо позивача. Сторони зазначені факти не оспорювали.

Відповідно до статей 37, 42 Закону від 16 листопада 1992 р. № 2782-ХІІ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (далі — Закон) відповідальність за поширення недостовірних відомостей і обов’язок по їх спростуванню покладаються на редакцію такого ЗМІ. При цьому відповідно до п. 4 ст. 42 Закону редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян та організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих ЗМІ та правами журналіста, якщо ці відомості є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим таким ЗМІ, із посиланням на нього.

Суд установив, що «Львівська газета» запозичила оскаржувані позивачем відомості з матеріалів, опублікованих в іншому ЗМІ — газеті «Rzeczpospolita» від 15 жовтня 2003 р. — під назвою «Podatkiem w opozycje», і в оспорюваній статті є посилання на польську газету.

Задовольняючи позов, суд виходив із того, що відповідач на порушення зазначених вище вимог Закону не відтворив дослівно матеріал, опублікований у газеті «Rzeczpospolita», а тому повинен нести відповідальність за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, порочать честь, гідність і ділову репутацію позивача.

Проте повністю погодитися з такими висновками суду не можна, оскільки вони не підтверджені належними доказами.

Пояснення свідків, на які послався суд у своєму рішенні, не узгоджуються між собою та спростовуються іншими наявними у справі доказами.

З урахуванням того, що для з’ясування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, необхідні спеціальні знання в галузі мовознавства, суд відповідно до вимог ст. 57 ЦПК 1963 р. мав обговорити питання про призначення експертизи. Незважаючи на те, що відповідач тричі заявляв клопотання про призначення філологічної експертизи з метою з’ясувати, чи є дослівним переклад із польської мови оспорюваних висловлювань, суд усупереч вимогам статей 57, 99, 202 названого Кодексу в установленому законом порядку це питання не вирішив.

Крім того, на порушення вимог статей 202, 203 ЦПК 1963 р. у рішенні суду не зазначено, яким чином порочать честь, гідність і ділову репутацію позивача такі висловлювання, спростувати які суд зобов’язав відповідача: «Податковими службами у Львівській області нині керує троє... Номер третій — К., який керує митними службами».

Апеляційний суд залишив поза увагою порушення, допущені судом першої інстанції.

З урахуванням викладеного колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 338 ЦПК1, касаційну скаргу ТОВ задовольнила — рішення Личаківського районного суду м. Львова від 17 грудня 2003 р. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 9 серпня 2004 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
______________________________________________________
1 Тут і далі, якщо інше не застережено, йдеться про ЦПК, який набрав чинності з 1 вересня 2005 р.
© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком