ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
2002-28. Встановлюючи факт перебування особи в концтаборі, суд не навів урішенні мотивів, які б свідчили про те, що місце її утримання булоконцтабором
 
 

У серпні 1994 р. Ш. звернувся в суд із заявою про встановлення факту перебування в дитячому віці, а саме у вересні-жовтні 1943 р., у концтаборі в с. Карнаухові Хутори Криничанського району Дніпропетровської області. Заявник зазначав, що встановлення даного факту йому необхідне для підтвердження статусу малолітнього в’язня фашизму та одержання відповідних пільг.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Печерського районного суду м. Києва від 11 лютого 1999 р. встановлено, що Ш. у дитячому віці у вересні-жовтні 1943 р. був в’язнем фашистського концтабору для осіб цивільного чоловічого населення у названому селі.

Постановою президії Київського міського суду від 30 жовтня 2000 р. протест першого заступника прокурора м. Києва на зазначене судове рішення був відхилений, а рішення суду залишено без зміни.

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування постановлених у справі рішень, оскільки суд не з’ясував її дійсних обставин. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 202 ЦПК рішення суду повинно бути законним та обгрунтованим.

Суд, задовольняючи заяву Ш., виходив із того, що факт перебування заявника у вересні-жовтні 1943 р. в концтаборі в с. Карнаухові Хутори був доведений у судовому засіданні. Відсутність в архівах та інших установах будь-яких документів про концтабір у зазначеному селі не може свідчити, на думку суду, про те, що концтабору не було.

Однак із таким висновком не можна погодитись, оскільки суд зробив його без всебічного, повного й об’єктивного з’ясування всіх обставин справи. Так, суд, установивши факт перебування Ш. у концтаборі, не навів у рішенні мотивів, які б свідчили про те, що місце утримання заявника було концтабором. Відповідно до офіційного тлумачення слова «концтабір» — це місце превентивного ув’язнення людей з мотивів політичного, національного та релігійного характеру за рішенням державної таємної поліції — гестапо, без слідства і суду, без встановлення терміну, з особливо жорстоким режимом тримання (ізоляції) і з метою поступового знищення в’язнів непосильною каторжною працею, голодом, екзекуціями, тортурами, вбивствами, стратами, підпорядковане інспекції концентраційних таборів Третього Рейху з характерними ознаками:

— повна ізоляція від зовнішнього світу, що забезпечується комплексом споруд, обнесених системою дротяних огорож під високою електричною напругою, встановленням вогневих точок на охоронних вежах і в наземних дзотах по периметру огорожі, а також системою зовнішніх постів, що виключає можливість проникнення до табору;

— реєстрація ув’язнених та запровадження спецодягу і системи розпізнавальних знаків та номерів; — охорона військами СС;

— використання праці ув’язнених головною службою господарського управління СС тощо. Розглядаючи справу, суд взагалі не з’ясовував ні у заявника, ні у свідків відомостей про наявність перелічених ознак табору, де перебував Ш. Проте з’ясування виду табору чи іншого місця примусового тримання має істотне значення для подальшого застосування законодавства й одержання пільг.

Відповідно до вимог ст. 341 ЦПК вказівки суду, який розглядає справу в порядку судового нагляду, викладені в ухвалі або постанові, є обов’язковими для суду, який повторно розглядає дану справу. Суд, розглядаючи справу після скасування попереднього рішення суду президією Київського міського суду, на порушення вимог ст. 341 ЦПК не виконав вказівок, зазначених у постанові президії міського суду від 27 квітня 1998 р. Так, визнаючи достовірними показання свідків Ц. і Ш.В., суд не з’ясував, і з матеріалів справи це також не вбачається, що вони одержали посвідчення про перебування в концтаборі в с. Карнаухові Хутори, тобто під час спільного перебування із заявником у концтаборі, хоча на це звернула увагу президія міського суду. Не виконав суд і вказівок президії щодо усунення суперечливості показань свідка Б. стосовно кількості таборів у районі, їх місця розташування і часу перебування свідка в цьому таборі.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 5 постанови від 31 березня 1995 р. № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», суди для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, повинні з’ясовувати, які фізичні особи та організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання. Проте суд, незважаючи на вказівку президії міського суду про це і клопотання Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення», не залучив останнього до участі у справі.

Крім того, згідно з мотивувальною частиною рішення, заявник перебував у концтаборі для військовополонених та осіб чоловічого населення. У той же час у резолютивній частині рішення суду зазначено, що Ш. був в’язнем концтабору для осіб цивільного чоловічого населення.

Виходячи з наведеного судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Генерального прокурора України задовольнила, рішення Печерського районного суду м. Києва та постанову президії Київського міського суду скасувала і направила справу на новий розгляд.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка http://www.viaduk.net" style="color:#ffffff;">Віадук-Телеком