ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
39. Суд касаційної інстанції не вправі встановлювати факт укладення та з’ясовувати зміст договору, а також обгрунтовувати своє рішення доказами, які не дослідив суд першої інстанції
 
 

У червні 2002 р. АТЗТ «Рубін» (далі — АТЗТ) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до приватного підприємця М. про усунення перешкод у користуванні нежилим приміщенням та майном. Позивач обгрунтовував позов тим, що порушуючи договір оренди від 28 травня 2001 р., укладений між ним та відповідачем терміном на 1 рік, до 28 травня 2002 р., М. при отриманні повідомлення про розірвання договору не звільнив приміщення та самовільно зайняв інше приміщення АТЗТ. Крім того, позивач просив визнати недійсним, представлений відповідачем, договір оренди від 22 лютого 2002р. на підставі ст. 49 ЦКр., як укладений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави.

М. проти позову заперечував, посилаючись на необгрунтованість позовних вимог. Господарський суд Рівненської області рішенням від 21 серпня 2002 р. АТЗТ у задоволенні позову відмовив. Вищий господарський суд України постановою від 8 жовтня 2002 р. скасував рішення Господарського суду Рівненської області від 21 серпня 2002 р. частково задовольнивши позовні вимоги: М. зобов’язано звільнити зайняте ним нежиле приміщення у центральній частині магазину в м. Рівному. У частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди нежилих приміщень від 22 лютого 2002р. провадження у справі припинено.

5 грудня 2002 р. Верховний Суд України за касаційною скаргою М. порушив касаційне провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2002 р. Скарга мотивується невідповідністю постанови Конституції України та різним застосуванням Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вирішив, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Скасовуючи рішення Господарського суду Рівненської області від 21 серпня 2002 р., Вищий господарський суд України обгрунтував свою постанову тим, що дія договору оренди майна та нежилого приміщення від 28 квітня 2001 р., від продовження якого орендодавець відмовився, припинена, а договір оренди майна та нежилого приміщення від 22 лютого 2002 р. про надання приватному підприємцю М. в оренду 25 квадратних метрів торгової площі у центральній частині магазину в м. Рівному, не містить істотних умов, визначених Законом від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального майна», а тому є неукладеним.

Проте з такими висновками погодитися не можна з тих підстав, що на порушення вимог ст. 1117 ГПК касаційна інстанція вдалася до встановлення фактів укладення та з’ясування змісту договорів оренди майна і нежилого приміщення, а також обгрунтувала їх доказами, котрі не дослідив господарський суд, при цьому не врахувала, що згідно з рішенням Господарського суду Рівненської області від 12 серпня 2002 р., яке набрало законної сили, договір оренди від 22 лютого 2002 р. визнаний частково недійсним. Касаційний суд не врахував, що рішення від 21 серпня 2002 р., постановлене господарським судом без дотримання вимог статей 32, 43 ГПК щодо всебічного, повного та об’єктивного розгляду всіх обставин справи та їх доведеності на підставі досліджених доказів.

Господарський суд фактично не перевірив доводи АТЗТ щодо факту самого укладення договору оренди майна та нежилого приміщення від 22 лютого 2002 р. та не витребував необхідні для з’ясування цих обставин докази. За таких обставин, керуючись статтями 11117—11120 ГПК, Верховний Суд України постанову Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2002 р. та рішення Господарського Суду Рівненської області від 21 серпня 2002 р. скасував, справу передав на розгляд до суду першої інстанції.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком