ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
2. Відповідно до ч. 1 ст. 277 ЦКфізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. У ст. 1 Закону України «Про інформацію» її визначено як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі. Згідно зі ст. 471 цього Закону ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Такими судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, які містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості
 
 
У листопаді 2004 р. П. звернувся до суду з позовом до К., дочірнього підприємства «Редакція газети “Громадський контроль”» (далі — Редакція) про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що 10 вересня 2004 р. у Всеукраїнському громадсько-політичному тижневику «Громадський контроль» в розділі «Кримінал» була вміщена стаття «А Вам ще не підкинули пістолет і наркотики? або Начхати міліції на свій імідж», автором якої є К. У статті говорилося: «Та цей хам, лише почувши, що йдеться про катування С. його підлеглими, почав кацапською мовою «відчитувати» мене, мовляв, це я своїми статтями (а не він своїми діями, виявляється!) ганьблю державу, а потім кинув слухавку...». Позивач зазначав, що висловлювання, які містились у статті, є неправдивими, ганьблять його честь, гідність і ділову репутацію як начальника обласного управління по боротьбі з організованою злочинністю та першого заступника начальника УМВС України в області і просив зобов’язати Редакцію та К. опублікувати спростування зазначених відомостей, стягнути з відповідачів у рівних частинах 170 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Ленінський районний суд м. Полтави рішенням від 9 вересня 2005 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 11 січня 2006 р., позов задовольнив частково. Редакцію та К. зобов’язано надрукувати спростування такого змісту: «П. російською мовою відповів мені, що особисто перевірить правомірність дій його підлеглих із приводу катування С., та запевнив, що в разі виявлення будь-яких порушень винні будуть притягнуті до відповідальності». Постановлено стягнути з К. на користь П. 3 тис. грн на від­шкодування моральної шкоди. У відшкодуванні моральної шкоди Редакцією суд відмовив.

На зазначені судові рішення К. подала касаційну скаргу, в якій порушила питання про їх скасування, пославшись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального і порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд виходив з того, що особисті немайнові права П. порушено внаслідок поширення про нього негативної інформації, яка відповідно до ст. 277 ЦК є недостовірною, та що йому заподіяно моральної шкоди, розмір якої, за оцінкою суду, становить 3 тис. грн.

З такими висновками погодитися не можна, оскільки суд дійшов їх, не з’ясувавши повно й усебічно права та обов’язки сторін у даних правовідносинах, і при цьому неправильно застосував норми матеріального та порушив норми процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 277 ЦК фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

У ст. 1 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію» її визначено як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі. Згідно зі ст. 471 цього Закону ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Такими судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, які містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

За змістом ч. 4 ст. 17 Закону від 23 вересня 1997 р. № 540/97-ВР «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» необхідно встановити наявність злого умислу журналіста або службових осіб засобу масової інформації, а також наслідки використання позивачем можливостей позасудового спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому.

У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (з наступними змінами й доповненнями) роз’яснено, що при розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст. 7 ЦК 1, суди повинні з’ясовувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред’явлений позов, чи порочать вони честь, гідність або ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

Вирішуючи спір, суд не врахував зазначених вимог закону, роз’яснень Пленуму Верховного Суду України і того, що політики, державні службовці, котрі діють як офіційні особи, більше відкриті для допустимої критики, ніж приватні особи, а відомості, які просив спростувати позивач, є оціночними судженнями відповідачки.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 341 ЦПК, касаційну скаргу К. задовольнила — рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 9 вересня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 11 січня 2006 р. скасувала й ухвалила у справі нове рішення, яким у задоволенні позову П. відмовила.
____________________________
1 Мається на увазі ЦК 1963 р.
© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком