ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
9. Відповідно до ст. 170 ЖК при переході до іншої особи права власності на жилий будинок (частину будинку, квартиру), в якому знаходиться здане в найом жиле приміщення, договір найму зберігає силу до закінчення зазначеного в ньому строку
 
 
Г. звернулась із зустрічним позовом до К. про укладення договору найму жилого приміщення і визначення ставок квартирної плати й оплати за ко­мунальні послуги, посилаючись на те, що між нею та ВАТ було укладено безстроковий договір найму житла і що новий власник частини гуртожитку К. при купівлі останньої був попереджений про обтяження майна договорами найму жилих приміщень, проте безпідставно й незаконно вимагає укласти з ним договір на умовах, які порушують її права та суперечать чинному законодавству. Г. просила зобов’язати К. укласти з нею договір найму кімнати на умовах, що існували раніше, а також визначити ставки квартирної плати та оплати за комунальні послуги відповідно до затверджених органами влади тарифів.

Октябрський районний суд м. Полтави рішенням від 21 червня 2005 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 6 березня 2006 р., позов К. задовольнив повністю, а зустрічний позов Г. — частково: постановив зобов’язати Г. укласти з К. договір про найм жилого приміщення — кімнати в гуртожитку, в якій вона проживає, — та участь у витратах на утримання будинку і прибудинкової території; у задоволенні позову Г. в частині визначення ставок оплати відмовив.

У касаційній скарзі Г. просила скасувати ухвалені у справі судові рішення і передати останню на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов К., суд виходив із того, що: із січня 2003 р. позивач є власником частини гуртожитку, в якій Г. займає кімнату; відповідачка фактично виконує умови запропонованого К. договору, оплачує проживання та комунальні послуги, але відмовляється укласти цей договір, хоча його проект у редакції від 1 січня 2004 р. не суперечить чинному законодавству. Проте із цими висновками суду погодитись не можна виходячи з такого.

Статтями 127, 128 ЖК передбачено, що під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки, які реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті місцевої ради. Жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громад­ської організації та відповідного профспілкового комітету.

Відповідно до ст. 170 ЖК при переході до іншої особи права власності на жилий будинок (частину будинку, квартиру), в якому знаходиться здане в найом жиле приміщення, договір найму зберігає силу до закінчення зазначеного в ньому строку.

На порушення вимог статей 202, 202<sup>1</sup>, 203 ЦПК 1963 р., який діяв на час розгляду справи, суд першої інстанції наведені положення закону до уваги не взяв; не визначив належним чином характер спірних правовідносин та правову норму, що їх регулює; не перевірив достатньою мірою підстави, порядок, умови, строк користування Г. жилим приміщенням і внесення нею оплати за таке користування до зміни власника гуртожитку з урахуванням особливого статусу приміщення — кімната в гуртожитку — та відсутності доказів зміни правового статусу будинку, який залишається гуртожитком; не дав оцінки тій обставині, що згідно з договором купівлі-продажу від 15 січня 2003 р. К. прийняв на себе обов’язки наймодавця за всіма наявними договорами і погодився з тим, що вони зберігають чинність.

Крім того, зобов’язуючи Г. укласти з К. договір найму, суд не з’ясував і не зазначив у резолютивній частині рішення істотних умов такого договору, залишив поза увагою те, що спір між сторонами виник саме з приводу умов договору, зокрема строку його дії, ставок квартирної плати та оплати за комунальні послуги. Тому не можна визнати цілком обґрунтованим і висновок суду про відмову в задоволенні зустрічного позову в частині визначення цих ставок.

Суд також не встановив коло осіб, які проживають у кімнаті разом з Г., та не обговорив питання про притягнення їх до участі у справі як третіх осіб на стороні відповідача.

Апеляційний суд на зазначені недоліки уваги не звернув, на порушення вимог статей 303, 315 ЦПК не перевірив належним чином наведені в апеляційній скарзі доводи, не навів в ухвалі конкретні обставини й факти, що спростовують ці доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

На підставі викладеного колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 338 ЦПК, касаційну скаргу Г. задовольнила — рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 червня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 6 березня 2006 р. скасувала і передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком