ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
32. Договір, укладений особою, яка його підписала на підставі наданої їй довіреності, не маючи повноважень щодо продажу майна від імені позивача, та перебувала в прямому адміністративному підпорядкуванні іншої особи, котра виступала як директор підприємств — сторін договору, може бути визнаний недійсним у судовому порядку відповідно до положень ч. 1 ст. 57 ЦК 1963 р.
 
 

У квітні 2002 р. ДП «Завод чистих металів» (далі — Завод) ВАТ «Чисті метали» (далі — ВАТ) звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 5 листопада 2001 р., укладеного між позивачем та ДП «Силікон» (далі — ДП) українсько-російсько-німецького СП, згідно з яким позивач зобов’язався продати відповідачеві трьохповерхову будівлю головного технологічного комплексу з комунікаціями, позначену в технічному паспорті літерою «Х», площею 31 493,9 кв. метра, вартістю 2 млн. 267 тис. 560 грн. та будівлю водневої станції з комунікаціями, позначену в технічному паспорті літерою «Ф», площею 2650 кв. метрів, вартістю 141тис. 376 грн., що розташовані у м. Світловодську Кіровоградської області. Завод також просив визнати за ним право власності на об’єкти нерухомості, передані відповідачеві за оспорюваним договором.

У ході розгляду справи позивач змінив обгрунтування позову та порушив питання про визнання недійсним договору від 5 листопада 2001 р. на підставі ст.57 ЦК, як такого, що укладений внаслідок зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною. Відповідач проти позову заперечував. Господарський суд Кіровоградської області рішенням від 3 липня 2002 р. позовні вимоги у частині визнання договору недійсним задовольнив, у частині про визнання права власності відмовив. Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 3жовтня 2002 р. зазначене рішення змінив, у задоволенні позову відмовив.

Вищий господарський суд України постановою від 5 грудня 2002 р. постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2002 р. залишив без зміни. Завод оскаржив постанову Вищого господарського суду України з мотивів неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права. Верховний Суд України ухвалою від 27 лютого 2003 р. порушив касаційне провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 5грудня 2002 р. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України визнав, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

В основу постанови Вищого господарського суду України покладено висновок про те, що укладений договір купівлі-продажу від 5 листопада 2001 р. не суперечить статутній діяльності Заводу і не може бути визнаний недійсним на підставі ст. 57 ЦК. Такий висновок є помилковим. Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦК угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною.

Не можна погодитися з аргументацією Вищого господарського суду України щодо правомірності висновку суду апеляційної інстанції про продаж об’єктів нерухомості за ціною, яка відповідає їх ринковій вартості, і відсутності підстав для визнання спірної угоди такою, що укладена внаслідок зловмисної угоди представниками сторін. Суд першої інстанції з’ясував, що майно за спірним договором було продане за 2млн. 408 тис. 936 грн., проте його реальна балансова вартість відповідно до даних бухгалтерського обліку позивача становила, зокрема головного технологічного корпусу — 28 млн. 878 тис. 410 грн., відповідно до даних заяви від 26 вересня 2001 р. за підписом директора В.В. та головного бухгалтера А. в органи БТІ про видачу довідки-характеристики на будівлю головного технологічного комплексу, а також відомостей основних засобів (фондів) по Заводу станом на 1 вересня 2001р. Таким чином, при укладенні договору вартість майна було занижено більше, ніж у десять разів.

Вищий господарський суд України залишив поза увагою встановлений судом першої інстанції факт перебування В.С., який підписав спірний договір від Заводу на підставі довіреності від 9 січня 2001 р., у прямому адміністративному підпорядкуванні директора відповідача В.В., котрий одночасно виступав як директор обох підприємств-сторін за спірним договором купівлі-продажу. Крім того, не дано оцінки тій обставині, що відповідно до тексту зазначеної довіреності В.С. був наділений правом укладення договорів з придбання у ВАТ обладнання для виробництва продукції та об’єктів нерухомості, але повноважень щодо продажу майна від імені позивача він не мав.

Неправильними є висновки Вищого господарського суду України про те, що укладення спірного договору купівлі-продажу не суперечить цілям діяльності позивача. Відповідно до п. 2.2. статуту Заводу основним видом його діяльності є виробництво напівпровідникових матеріалів і сполук, виробництво матеріалів і речовин, у тому числі із промислових відходів напівпровідникових матеріалів та сполук. У результаті продажу головного технологічного корпусу та водневої станції позивач фактично втратив можливість здійснювати основний вид діяльності, що поставило під загрозу перебування позивача на ринку напівпровідникових матеріалів і сполук як одного з основних постачальників монокристалічного кремнію в Україні.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що під час укладення договору купівлі-продажу спеціальною метою представників обох сторін було надання за рахунок Заводу таких переваг, які останнє не змогло б отримати у випадку добросовісного виконання представником Заводу своїх обов’язків. Враховуючи наведене, Верховний Суд України постанову Вищого господарського суду України від 5 грудня 2002 р. та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2002 р. скасував, рішення Господарського суду Кіровоградської області від 3 липня 2002 р. залишив у силі.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком