ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
2002-52. Співучасник злочину не може нести відповідальність за вчинення іншим виконавцем злочину, про який вони не домовлялися
 
 

Вироком судової колегії в кримінальних справах Луганського обласного суду від 5 жовтня 2000 р. засуджено до позбавлення волі: С.С. за ч. 3 ст. 142, пунктами «а», «і» ст. 93, ч. 3 ст. 140 КК — на 15 років; С.Р. за пунктами «а», «і» ст. 93, ч. 3 ст. 142, ч. 3 ст. 140 КК — на 13 років; Щ. за ч. 3 ст. 140 КК — на п’ять років.

Як установлено судом, злочини вчинено засудженими за таких обставин. 3 травня 2000 р. С.Р. і Щ. за попереднім зговором між собою проникли в помешкання С., звідки викрали її особисте майно вартістю 4 тис. 330 грн., а 7 травня 2000 р. Щ. за попереднім зговором із С.С. — у помешкання Т., звідки викрали її майно вартістю 208 грн., заподіявши обом потерпілим значної шкоди.

9 травня 2000 р. С.С. та С.Р. домовилися вчинити розбійний напад на будь-якого водія з метою заволодіння автомобілем. Розробивши план нападу й розподіливши ролі, засуджені запропонували водієві таксі П. відвезти їх до сусіднього села. Проїхавши деяку відстань, С.Р. згідно з планом попросив водія зупинитися, що той і зробив. С.Р. вийшов з автомобіля, а С.С. у цей час ударив П. ножем у шию. Поранений водій вискочив з автомобіля й побіг, але С.С. наздогнав його і завдав ще декілька ударів ножем у життєво важливі органи, після чого почав бити ногами по тілу. Тим часом С.Р. забрав гаманець потерпілого. Потім вони вдвох поклали П. у багажник та відвезли за село в ліс, де С.С. знову завдав декілька ударів потерпілому, який був ще живий, а С.Р. зняв з нього наручний годинник і золоту обручку. Заволодівши автомобілем та речами П., засуджені з місця злочину втекли. Від заподіяних тілесних ушкоджень потерпілий помер на місці.

Суд визнав, що брати С.С. та С.Р. під час розбійного нападу за попереднім зговором між собою з корисливих мотивів умисно вбили П.

Розглянувши справу за касаційними скаргами обох засуджених, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України змінила вирок з таких підстав.

Висновки суду про доведеність вини С.С. та С.Р. у вчиненні розбійного нападу та крадіжок особистого майна, а С.С. ще й в умисному вбивстві відповідають фактичним обставинам справи, підтверджуються розглянутими в судовому засіданні доказами і є обгрунтованими. Суд правильно встановив, що засуджені за попереднім зговором між собою вчинили розбійний напад на водія таксі з метою заволодіння його майном. Обидва визнали себе винними у вчиненні цього злочину і пояснили, що, вступивши у зговір на заволодіння чужим майном, запропонували водієві приватного таксі поїздку в село. При цьому вони заздалегідь домовилися, що С.Р. попросить зупинити машину і вийде, а С.С., погрожуючи ножем, примусить водія залишити автомобіль, яким вони потім заволодіють. Саме так засуджені й діяли: зупинили таксі на вулиці села і заволоділи майном П. шляхом розбійного нападу.

Суд також визнав, що С.С. та С.Р. за попереднім зговором з корисливих мотивів вчинили умисне вбивство водія. Мотивуючи у вироку кваліфікацію дій засуджених, суд зазначив у вироку, що «вони за попереднім зговором між собою вирішили заволодіти майном П., а потім убити його, що й зробили». Однак такий висновок суду, як і слідчих органів, у частині, що стосується наявності попереднього зговору на умисне вбивство П., не грунтується на матеріалах справи. Жодного разу — як на попередньому слідстві, так і в судовому засіданні— засуджені не визнавали факту зговору на вбивство водія таксі після вчинення розбою.

Зокрема, за показаннями С.Р., для того, щоб заволодіти чужим майном, вони найняли водія П., попросивши його поїхати в село. Там на одній із вулиць він, С.Р., за попередньою домовленістю вийшов з автомобіля й одразу ж побачив, що брат ударив ножем водія. Останній вибіг з автомобіля, а С.С. — за ним. Наздогнавши водія, засуджений ще декілька разів ударив його ножем у шию. Як пояснив С.Р., він підійшов до них і попросив брата залишити П., однак той не послухався і продовжував бити водія. Факт, що брат завдавав потерпілому поранень ножем, який вони брали тільки з метою погроз, був для нього, С.Р., несподіванкою.

Твердження засуджених про відсутність у них попереднього зговору на вбивство водія узгоджується з показаннями очевидця — свідка Л. Вона пояснила, що з автомобіля, який зупинився неподалік від неї, вийшов С.Р. і одразу ж звідти вискочив закривавлений у ділянці шиї водій, за яким кинувся С.С. Наздогнавши водія, він завдав йому удари ножем у шию і почав бити ногами, вимагаючи грошей. До них підійшов С.Р. і попросив С.С. залишити водія. Після цього вони помістили останнього в багажник автомобіля і поїхали.

Будь-яких доказів, які б свідчили про момент виникнення зговору на вбивство, подальші наміри засуджених після вчинення розбою, про погрози з боку С.Р. та його дії, що є складовою об’єктивної сторони вбивства, а також про єдність умислу, у вироку не наведено.

Згідно із законом, а також роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, що містяться в п. 175 постанови від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини», умисне вбивство визнається вчиненим за попереднім зговором групою осіб лише тоді, коли в позбавленні потерпілого життя брали участь за попередньою домовленістю як співвиконавці дві і більше особи.

З урахуванням викладеного слід визнати, що матеріалами справи не підтверджується висновок суду про наявність попереднього зговору між С.С. та С.Р. на вчинення умисного вбивства П.

Оскільки співучасник злочину не може нести відповідальність за вчинення іншим виконавцем злочину, про який вони не домовлялися, дії С.С. щодо позбавлення життя П. слід розцінювати як ексцес виконавця. За таких обставин С.Р. може нести відповідальність за вчинення злочину лише в межах зговору, тобто за розбійний напад.

Виходячи з наведеного судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України вирок у частині засудження С.Р. за пунктами «а», «і» ст. 93 КК скасувала за відсутністю в його діях складу злочину, а щодо С.С. — виключила з вироку обвинувачення за п. «і» ст. 93 КК за недоведеністю.

Під час попереднього і судового слідства С.С. визнав, що він завдав удари ножем водієві — спочатку в автомобілі, а потім на вулиці, коли наздогнав його,— при цьому всі удари спрямовувались у шию. Згідно з висновком судово-медичної експертизи, смерть П. настала від гострої крововтрати, яка виникла внаслідок колото-різаних ран шиї з ушкодженням лівої яремної вени і правої бокової сторони глотки. Виходячи з даних експертизи (з урахуванням локалізації ушкоджень та особливостей знаряддя злочину) суд правильно констатував, що, завдаючи удари, С.С. діяв із умислом на позбавлення життя потерпілого.

Злочинні дії С.С. та С.Р. за ч. 3 ст. 142 і ч. 3 ст. 140 КК, а С.С. ще й за п. «а» ст. 93 КК кваліфіковані правильно.

При обранні мір покарання засудженим суд відповідно до вимог ст. 39 КК врахував характер і суспільну небезпечність вчинених злочинів, дані, що характеризують їх особи, у зв’язку з чим судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України призначене покарання визнала справедливим.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка http://www.viaduk.net" style="color:#ffffff;">Віадук-Телеком