ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
35. Договір є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків (зобов’язань). Зобов’язання мають виконуватися належним чином та у встановлений строк відповідно до вимог закону, а при відсутності таких вказівок — згідно з вимогами, що звичайно висуваються, а одностороння відмова від їх виконання та одностороння зміна умов договору не допускається. Зобов’язання припиняються виконанням, проведеним належним чином
 
 

У квітні 2002 р. КБ «Промекономбанк» (далі — Банк) звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ВАТ «Південний гірчично-збагачувальний комбінат» (далі — ВАТ) про повернення кредиту і відсотків за його користування. Позовна заява мотивована тим, що 26 червня 2001 р. між Банком та ВАТ було укладено договір про кредитну лінію (далі – Договір), за умовами якого Банк зобов’язався надати ВАТ кредит шляхом відкриття до 26 листопада 2001 р. кредитної лінії з лімітом 5 млн. грн. зі сплатою 33 % річних. Зазначений кредит ВАТ отримало у повному обсязі, але у визначений договором строк його не повернуло і не сплатило нараховані відсотки.

У травні 2002 р. Банк подав нову позовну заяву, в якій збільшив розмір позовних вимог та просив стягнути з відповідача 804 тис. 657 грн. заборгованості по відсотках за користування кредитом, але вже за період з 1 грудня 2001 р. до 27травня 2002 р. ВАТ не визнало вимог позивача, мотивуючи це тим, що Договір слід вважати неукладеним, оскільки сторони не дійшли згоди щодо однієї з істотних умов — про строк повернення кредиту. Воно також стверджувало, що зазначений у п. 1.1. Договору строк відкриття кредитної лінії до 26 листопада 2001 р. не є строком повернення кредиту, оскільки зазначений період є таким, протягом якого Банк зобов’язувався надавати кредит, а графік його погашення не можна брати до уваги, тому що він не є додатком до Договору і не був оформлений як додаткова угода.

Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 17 червня 2002 р. в позові Банку відмовив. Зазначене рішення обгрунтовано тим, що Договір слід вважати неукладеним, через те що він не містить такої істотної умови, як строк повернення кредиту; термін відкриття кредитної лінії не є строком повернення кредиту; додаткова угода № 1 від 27 серпня 2001 р. до Договору (далі – Угода № 1) не містить чітко визначеного строку повернення кредиту, оскільки у ній не зазначено рік його повернення. Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 23 липня 2002 р. зазначене судове рішення скасував, задовольнивши позов Банку щодо сплати заявленої суми. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність у Договорі істотної умови щодо строку повернення кредиту, що підтверджується графіком та Угодою № 1, які складені й підписані сторонами. Тому позовна вимога Банку правомірна.

Вищий господарський суд України постанову суду апеляційної інстанції після її оскарження ВАТ, скасував, а рішення першої інстанції залишив у силі, обгрунтувавши це тим, що наявні в матеріалах справи документи не свідчать про будь-яке узгодження сторонами остаточного терміну повернення кредитних коштів. На думку суду, в угоді № 1 передбачені терміни погашення кредиту без зазначення року, а в графіку є посилання на договір про кредитну лінію від 25 червня 2001 року, а не на договір від 26 червня 2001 року, котрий є підставою для подачі позову. Банк оскаржив постанову Вищого господарського суду України і просив її скасувати, мотивуючи це тим, що суд по-різному застосував одні й ті ж положення ЦК в аналогічних справах.

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України визнав, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, Вищий господарський суд України виходив з того, що матеріали справи не містять доказів про те, що сторони досягли згоди про строки повернення кредиту і, відповідно, строки сплати відсотків за користування ним. З цим висновком Верховний Суд України не погодився, оскільки суди встановили, і це підтверджено матеріалами справи, що:

— Банк надав Товариству кредит відповідно до умов Договору і виконав свої зобов’язання. Взяті на себе договірні зобов’язання ВАТ не виконало, кредитні кошти в обумовлений строк і відсотки за користування кредитом щомісячно 26-го числа (пункт 2.2.3. договору) не сплачувало; — строк погашення кредиту узгоджено сторонами шляхом складення графіку, в якому передбачено, що повернення кредиту має здійснюватися відповідачем у 2001 р. такими частинами: у серпні та вересні — по 500 тис. грн., а в жовтні і листопаді — по 2 млн. грн.; — зазначений графік, хоч і містив описку в даті договору, але 27 серпня 2001р. був замінений Угодою № 1, згідно з якою кредит ВАТ мало повертати у такому порядку: у вересні — 1 млн. грн., у жовтні та листопаді — по 2 млн. грн..

Отже, висновок судів першої та касаційної інстанцій про відсутність в Договорі істотної умови щодо строку повернення кредиту і про те, що його не можна вважати укладеним, є помилковим. У зв’язку з цим оскаржувана постанова Вищого господарського суду України незаконна та необгрунтована і підлягає скасуванню як така, що прийнята внаслідок неправильного застосування норм матеріального права. Згідно зі статтями 4, 151, 161, 162, 216 ЦК угода (договір) є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків (зобов’язань); зобов’язання повинні виконуватися належним чином та у встановлений строк відповідно до положень закону, договору і припиняються після їх належного виконання, а одностороння відмова від їх виконання не допускається.

Таким чином, позовна вимога Банку про стягнення заборгованості по відсотках за користування кредитом грунтується на умовах Договору і вимогах закону, а тому її правомірно суд апеляційної інстанції задовольнив. Зважаючи на ці обставини та керуючись статтями 11117—11120 ГПК, Верховний Суд України касаційну скаргу Банку задовольнив, постанову Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2002 р. скасував, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23 липня 2002 р. залишив у силі.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком