ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
1. Пунктом 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України передбачено одну з основних засад судочинства — обов’язковість рішень суду. Виконання будь-якого судового рішення є невід’ємною стадією процесу правосуддя. Тому при вирішенні спору про відповідальність держави за невиконання судового рішення суд повинен з’ясувати причини такого невиконання та визначити державний орган, з вини якого це сталося. При цьому необхідно мати на увазі, що Європейський суд з прав людини у рішенні, ухваленому 7 травня 2002 р. у справі «Бурдов проти Росії», наголосив, що для держави є неприпустимим виправдання неможливості виконання судового рішення відсутністю належного фінансування
 
 

У серпні 2001 р. К. звернувся до суду з позовом до держави Україна (державний орган — Державне казначейство України) про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що ухвалою Євпаторійського міського суду Автономної Республіки Крим від 18 грудня 1998 р. на його користь постановлено стягнути 5 тис. грн. з Державного казначейства за незаконне засудження. Проте до цього часу зазначене рішення не виконано, він зазнає моральних страждань, у зв’язку з чим просив стягнути з відповідача 17 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Євпаторійського міського суду від 17 січня 2002 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 8 квітня 2002р., у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі К. просив зазначені судові рішення скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга К. є обгрунтованою і тому підлягає задоволенню з таких підстав. Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що вини Державного казначейства України в невиконанні рішення суду немає, оскільки в Державному бюджеті України не було передбачено асигнування на відшкодування збитків, спричинених громадянам незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та судів.

Проте рішення суду не можна визнати таким, що відповідає вимогам ст.202 ЦПК. Згідно зі ст. 56 Конституції кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Із матеріалів справи вбачається, що відповідачем у справі позивач визначив державу Україна. Суду слід було з’ясувати, на кого судовим рішенням покладено обов’язок виплатити К. 5 тис. грн., оскільки в матеріалах справи копія цього рішення та виданого на його підставі виконавчого листа відсутні.

Вирішуючи спір про відповідальність держави за невиконання судового рішення, суд повинен був з’ясувати причини невиконання рішення та визначити державний орган, з вини якого порушено одну з основних засад судочинства, передбачену п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції, — обов’язковість рішень суду. Суд також не врахував, що виконання будь-якого судового рішення є невід’ємною стадією процесу правосуддя, а тому має відповідати вимогам ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Як наголосив Європейський суд з прав людини у рішенні, ухваленому 7травня 2002 р. у справі «Бурдов проти Росії», для держави є неприпустимим виправдання неможливості виконання судового рішення відсутністю належного фінансування.

Апеляційний суд на порушення вимог ст. 301 ЦПК не звернув уваги на допущене судом першої інстанції недодержання положень закону. З урахуванням наведеного, керуючись ст. 334 ЦПК, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу К. задовольнила, рішення Євпаторійського міського суду від 17 січня 2002 р. та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 8 квітня 2002 р. скасувала, а справу направила на новий розгляд у суд першої інстанції.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком