ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
3. Загальні вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності правочину, викладені у ст. 203 ЦК. Згідно зі ст. 204 цього Кодексу правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він не визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У разі коли недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність із передбачених законом підстав, такий правочин відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин), а не таким, що є неукладеним
 
 
У липні 2004 р. Х. звернувся до суду з позовом до Ф., приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу П.; треті особи: ПП «НД-БУД» (далі — ПП), ТОВ «Торговий дім «Метізмаш»» (далі — ТОВ) — про визнання договору позики неукладеним, а виконавчого напису нотаріуса — недійсним.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 6 листопада 2003 р. уклав із Ф. договір купівлі-продажу акцій ЗАТ «Виробниче об’єднання «Луга­фарм»» у кількості 45 штук на загальну суму 8 тис. 437 грн. Згідно з п. 3.1 договору Ф. зобов’язався протягом трьох днів з моменту переходу права власності передати незалежному реєстратору відповідним чином оформлені документи, необхідні для перереєстрації права власності на цінні папери. Однак відповідач почав ухилятися від виконання зазначеного зобов’язання, мотивуючи це тим, що реальна вартість акцій значно вища за номінальну, тому що ЗАТ є високо­прибутковим підприємством, неодноразово змінював суми, які позивач повинен був доплатити, а на початку березня 2004 р. заявив, що Х. винен йому 715 тис. 500 грн і він, Ф., не зможе провести перереєстрацію цінних паперів, поки не отри­має ці гроші. Оскільки такої суми у позивача не було, відповідач запропонував підписати договір позики на зазначену суму.

9 березня 2004 р. Ф. у присутності власника ПП і директора ТОВ спонукав Х. підписати договір позики на зазначену суму. Цього ж дня були оформлені два договори поруки, відповідно до яких названі підприємства поручилися за позивача. Після підписання договору позики відповідач передав незалежному реєстратору відповідним чином оформлені документи, необхідні для перереєстрації права власності на цінні папери. 12 березня 2004 р. позивач отримав виписку з реєстру власників цінних паперів, а 18 травня того ж року — сертифікат акцій.

Проте після переоформлення права власності на акції Ф. продовжував вимагати передати йому гроші в сумі 715 тис. 500 грн. 23 березня 2004 р. він оформив у того ж самого нотаріуса заяву про те, що позивач нібито віддав йому 10 тис. доларів США в рахунок повернення позики, чого Х. не робив. 15 червня 2004 р. на договорі позики було вчинено виконавчий напис і розпочато виконавче провадження. Указуючи на те, що передачі грошей не було і договір позики не можна вважати укладеним, позивач просив задовольнити його вимоги.

У серпні 2004 р. ТОВ і ПП звернулися до суду з окремими позовами, в яких просили визнати недійсними договори поруки, а також виконавчий напис нотаріуса на договорі позики, укладеному між Ф. і Х.

Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 13 верес­ня 2004 р. позовні вимоги задовольнив: постановив визнати неукладеним договір позики від 9 березня 2004 р. між Ф. і Х., посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу П.; визнати недійсними укла­дені того ж дня і посвідчені цим же приватним нотаріусом договори поруки, а також учинені ним виконавчі написи на всіх трьох договорах; стягнути з Ф. на користь Х., ПП і ТОВ по 1 тис. 700 грн витрат на оплату державного мита.

Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 29 грудня 2004 р. зазначене рішення місцевого суду скасував і направив справу на новий судовий розгляд.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 19 жовтня 2005 р. ухвалу суду апеляційної інстанції скасувала і направила справу на новий апеляційний розгляд.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2006 р. рішення місцевого суду від 13 вересня 2004 р. скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Х. звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення цього суду від 11 січня 2006 р. і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає частковому задоволенню, а постановлені судові рішення — скасуванню з направленням справи на новий розгляд у суд першої інстанції з таких підстав.

Загальні вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності правочину, викладені в ст. 203 ЦК.

Згідно зі ст. 204 цього Кодексу правочин вважається правомірним, якщо його недій­сність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він не ви­знаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У разі коли недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність із передбачених законом підстав, такий правочин згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин), а не таким, що є неукладеним.

Статтею 1051 ЦК позичальнику надано право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані в меншій кількості, ніж установлено договором.

Із матеріалів справи вбачається, що 9 березня 2004 р. був укладений і нотаріально посвідчений договір між Ф. і Х., згідно з яким позивач позичив відповідачеві 715 тис. 500 грн, платіж мав бути проведений у м. Дніпропетровську, а кошти повернені до 1 квітня 2004 р.

Визнаючи цей договір неукладеним у зв’язку з його безгрошовістю, а виконавчі написи та договори поруки недійсними, місцевий суд не звернув уваги на проголошену ст. 204 ЦК презумпцію правомірності правочину, яка може бути спростована не шляхом визнання його судом неукладеним, а за позовом про визнання його недійсним з установлених законом підстав.

Крім того, оскільки правильність зазначених у виконавчих написах вимог оспорена боржниками, суд, визнавши зазначені вимоги безпідставними через безгрошовість договору, повинен не тільки скасувати виконавчі написи, а й відмовити в задоволенні цих вимог.

Скасовуючи рішення місцевого суду та постановляючи нове — про відмову в задоволенні позовних вимог Х., ТОВ і ПП, суд апеляційної інстанції виходив із того, що факт передачі від Ф. для Х. суми, зазначеної в договорі позики, підтверджено у судовому засіданні свідком К.

Проте з таким висновком погодитися не можна, тому що в договорі немає даних про передачу грошей позичальнику під час нотаріального посвідчення договору, розписки позичальника або іншого документа, який підтверджує передачу йому позикодавцем зазначеної в договорі суми.

Суд не перевірив доводів позивача про те, що виконавчий напис вчинено незаконно, оскільки подані нотаріусу документи не підтверджували безспірність заборгованості, та не врахував вимог ч. 3 ст. 215 ЦК.

Позивач стверджував, що позикове зобов’язання укладено у зв’язку з компенсацією сум за договором купівлі-продажу акцій, тобто для приховання від держави справжніх доходів, тому суду при розгляді позову слід було залучити як третю особу державу, а саме органи, які її представляють (органи прокуратури, податкові), з метою з’ясування їхньої позиції стосовно зазначеного договору позики.

У зв’язку з тим, що місцевий та апеляційний суди порушили норми процесуального і матеріального права, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 338 ЦПК, касаційну скаргу Х. частково задовольнила — рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2006 р. та рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 вересня 2004 р. скасувала і передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком