ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
32. Відповідно до ст. 2 ГПК прокурор або його заступник у позовній заяві самостійно ви­значає та обґрунтовує, в чому саме полягає порушення інтересів держави чи загроза вказаним інтересам, і ця заява є підставою для порушення справи в суді
 
 
У березні 2005 р. заступник Генерального прокурора України в інтересах дер­жави в особі ФДМ та Кабінету Міністрів України звернувся до суду з позовом про визнання недійсним на підставі ст. 215 ЦК договору оренди, укла­деного 1 квітня 2003 р. між ДП «Будинок відпочинку “Пуща-Водиця”» та Благодійним фондом «Відродження України». Третя особа — Вишгородський районний відділ земельних ресурсів.

Позовні вимоги мотивовано тим, що оспорюваний договір не відповідає вимогам ст. 10 Закону від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального майна» (далі — Закон про оренду).

Господарський суд м. Києва рішенням від 10 травня 2005 р. позов за­довольнив, мотивуючи своє рішення тим, що при укладенні оспорюваного договору сторони порушили вимоги ст. 5 Закону про оренду, оскільки загальна площа орендованого будинку становить 325 кв. метрів, що значно перевищує дозволені цією статтею 200 кв. метрів, а тому орендодавцем у розглядуваному випадку повинен був виступати ФДМ або його регіональне відділення (представництво), а не ДП «Будинок відпочинку “Пуща-Водиця”». Крім того, в оспорюваному договорі на порушення ст. 10 Закону про оренду не визначено індексації орендної плати, порядку використання амортизаційних відрахувань, умови страхування орендарем взятого ним в оренду майна, а тому не досягнуто згоди з усіх істотних умов договору.

Апеляційна інстанція справу не розглядала.

Вищий господарський суд України постановою від 29 березня 2006 р. на підставі ст. 80 ГПК зазначене рішення Господарського суду м. Києва скасував і провадження у справі припинив.

Постанова вмотивована тим, що заступник прокурора в позовній заяві не обґрунтував, в чому саме полягає порушення інтересів держави чи загроза таким інтересам та необхідність їх захисту, враховуючи, що ні ФДМ, ні Кабінет Міністрів України не є учасниками спірного договору. Будь-які докази порушення прав визначених прокуратурою позивачів — ФДМ та Кабінету Міністрів України — в матеріалах справи відсутні, а тому за таких обставин порушувати провадження у справі за позовом заступника прокурора та розглядати спір по суті під­став не було.

Колегія суддів Верховного Суду України ухвалою від 9 червня 2006 р. за касаційними скаргами Кабінету Міністрів України, ДП «Будинок відпочинку “Пуща-Водиця”» та ФДМ порушила провадження з перегляду у касаційному порядку названої постанови Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі Кабінету Міністрів України порушено питання про скасування цієї постанови Вищого господарського суду України та залишення в силі рішення Господарського суду м. Києва від 10 травня 2005 р.; ДП «Будинок відпочинку “Пуща-Водиця”» та ФДМ у своїх касаційних скаргах просили зазначену по­станову скасувати та передати справу на новий розгляд з підстав її невідповідності рішенням Верховного Суду України, порушення судом норм матеріального права, а також виявлення факту різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах.

Благодійний фонд «Відродження України» та третя особа не використали наданого законом права на участь свого представника у судовому засіданні.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора та представників сторін, обговоривши наведені у касаційних скаргах доводи і перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що скарги підлягають задоволенню з таких підстав.

Приймаючи постанову про скасування рішення Господарського суду м. Києва від 10 травня 2005 р. та припиняючи провадження у справі, Вищий господарський суд України виходив із того, що заступник Генерального прокурора України неправильно визначив органи, на які державою покладено обов’язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов’язаних із захистом інтересів держави, та не навів обставини, які б свідчили про порушення чи загрозу інтересам держави.

Проте цей висновок суду не відповідає матеріалам та обставинам справи.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання тощо.

Прокурор або його заступник самостійно визначає й обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява є підставою для порушення справи в суді.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону про оренду державну політику у сфері оренди державного та комунального майна здійснюють Кабінет Міністрів України та ФДМ.

Відповідно до ст. 5 Закону про оренду орендодавцями державного майна є:

ФДМ, його регіональні відділення та представни­цтва — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватиза­ції (кор­поратизації), що є державною власністю, крім майна, що нале­жить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих ака­де­­мій наук;

органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів і нерухомо­го майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності;

підприємства — щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. метрів на одне підприємство, а з дозволу органів, зазначених в абз. 2 і 3 цієї статті, — також щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. метрів.

Відповідно до ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки та культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування, а також здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону.

Таким чином, заступник прокурора правильно визначив осіб, в інтересах яких подано позов.

Крім того, касаційна скарга Благодійного фонду «Відродження України» на рішення Господарського суду м. Києва від 10 травня 2005 р. вмотивовувалась тим, що у господарського суду першої інстанції не було підстав для визнання недійсним договору оренди. Однак обставини касаційної скарги залишилися поза межами розгляду Вищого господарського суду України.

Враховуючи викладене, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, керуючись статтями 11118, 11120ГПК, касаційні скарги Кабінету Міністрів України, ДП «Будинок відпочинку “Пуща-Водиця”» та ФДМ частково за­довольнила: постанову Вищого господарського суду України від 29 березня 2006 р. скасувала, а справу направила до Вищого господарського суду України на новий касаційний розгляд.
© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком