ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
При вирішенні спору про право власності на квартиру, викуплену на ім’я одного з подружжя згідно з чинним на той час Положенням про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР та Української республіканської ради професійних спілок від 19 травня 1989 р. № 142, суд не врахував, що відповідно до ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю
 
 
У червні 1992 р. С.Я. звернувся в суд із позовом до К.Є. про визнання частково недійсним заповіту та визнання за ним права власності на 2/3 квартири. В подальшому він змінив свої вимоги і просив визнати за ним право власності на 11/18 квартири. Позивач зазначав, що в 1991 р. він перебував у шлюбі з С.Д., матір’ю відповідачки, й того року вони викупили спірну квартиру на підставі Положення про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт (затверджене постановою Ради Міністрів УРСР та Української республіканської ради професійних спілок від 19 травня 1989 р. № 142; далі — Положення). 13 лютого 1992 р. дружина померла, залишивши заповіт, за яким квартира переходила у власність К.Є., а С.Я. мав тільки право проживати на спірній жилій площі. Посилаючись на порушення його прав як подружжя і особи, що має право на обов’язкову частку в спадковому майні, позивач просив задовольнити його вимоги.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 14 січня 1997 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Севастопольського міського суду від 25 березня 1997 р. та постановою президії цього суду від 20 листопада 1998 р., позов С.Я. задоволено частково. За ним визнано право власності на 2/9 спірної квартири і в цій частині визнано недійсним заповіт від 10 січня 1991 р. на користь К.Є.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування зазначених судових рішень як постановлених із істотними порушеннями норм матеріального та процесуального права. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Задовольняючи позов С.Я. частково, суд виходив із того, що він як непрацездатний за віком має на підставі ст. 535 ЦК право на обов’язкову частку вКспадщині незалежно від змісту заповіту. Що ж до права позивача на частку в спадщині як подружжя, то суд відмовив у цій частині позову, вважаючи, що спірну квартиру було придбано не за спільні кошти подружжя, а за особисті гроші відповідачки і в її особисту власність. Проте такого висновку суд дійшов за неповно перевірених обставин справи та внаслідок неправильного застосування норм цивільного матеріального законодавства.

Так, у матеріалах справи є дані про відкриті в банку на ім’я С.Д. рахунки. 12 жовтня 1989 р. із накопичених під час шлюбу коштів нею було знято 3 тис. 390 крб. 68 коп. і того ж дня відкрито новий рахунок на суму 2 тис. 390 крб. 68 коп. З останнього рахунку 25 жовтня 1990 р. відповідачка за дорученням зняла 2 тис. 462 крб. 74 коп. і в той же день поклала ту саму суму на свій рахунок.

Визнаючи, що 31 жовтня 1990 р. при укладенні С.Д. договору купівлі-продажу квартири К.Є. передала їй свої особисті кошти, суд не врахував зазначених вище обставин та не дав їм належної оцінки.

Згідно з п. 1 чинного на той час Положення виконавчі комітети місцевих рад мали право продавати громадянам в особисту власність займані ними квартири в будинках державного і громадського житлового фонду. Разом з тим відповідно до ст. 22 КпШС майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, а підстав для визнання спірної квартири роздільним майном подружжя згідно зі ст. 24 КпШС суд першої інстанції не встановив і в рішенні не навів.

У матеріалах справи є дані про те, що на час укладення договору купівлі-продажу квартири в ній проживали подружжя С.Д. та С.Я. За таких обставин висновок суду про те, що спірна квартира належала С.Д. на праві особистої власності, є необгрунтованим. З’ясування цих питань має істотне значення для правильного вирішення спору і застосування норм права, зокрема ст. 22 КпШС.

Оскільки рішення суду постановлено з порушенням вимог статей 15, 62, 202 ЦПК, воно підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд, у тому числі й у частині задоволення вимог позивача про визнання права на частину квартири, тому що вони, хоч і пред’явлені з різних правових підстав, є взаємопов’язаними.

Судова колегія в цивільних справах Севастопольського міського суду та президія цього суду, залишаючи рішення без зміни, не звернули уваги на допущені судом порушення вимог закону.

На підставі викладеного, керуючись статтями 336—338 ЦПК, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 14 січня 1997 р., ухвалу судової колегії в цивільних справах Севастопольського міського суду від 25 березня 1997 р. та постанову президії цього суду від 20 листопада 1998 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком