ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
54. Відповідно до ст. 37 ЦК України при поділі юридичних осіб майно (права й обов’язки щодо нього) переходить до новостворених при реорганізації юридичних осіб. Згідно зі ст. 151 ЦК кредитором є особа, на користь якої внаслідок зобов’язання боржник повинен вчинити певну дію. З урахуванням наведеного до новоствореної особи, яка стала кредитором, переходять усі права й обов’язки, що були дійсними за зобов’язанням для реорганізованого підприємства
 
 
У грудні 2000 р. державне підприємство «Енергоринок» (далі — Підприємство «Енергоринок») звернулося до Господарського суду Чернігівської області з позовом до ВАТ «Енергопостачальна компанія «Чернігівобленерго» (далі — ВАТ) про стягнення 2 млн. 550 тис. 429 грн. як процентів річних за несвоєчасну оплату купленої електроенергії за період з 1 січня 1994 по 31 серпня 2000 р. та 18 млн. 648 тис. 834 грн. — суми, на яку повинна збільшитися заборгованість відповідача за цю електроенергію з урахуванням індексу інфляції за період з 30 жовтня 1999 по 30 серпня 2000 р.
Позивач відповідно до ч. 4 ст. 22 ГПК подав заяву про зменшення розміру позовних вимог у частині стягнення 3 % до 730 тис. 819 грн., а суми, на яку повинна збільшитися заборгованість відповідача з урахуванням індексу інфляції, — до 7 млн. 650 тис. 566 грн.

Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 11 вересня 2001 р. провадження у справі в частині стягнення 3% в сумі 730 тис. 819 грн. та суми, на яку повинна збільшитися заборгованість відповідача з урахуванням індексу інфляції, у розмірі 7 млн. 650 тис. 566 грн. припинено. Позовні вимоги задоволені частково: стягнуто з ВАТ на користь Підприємства «Енергоринок» 19 млн. 35 тис. 541 грн. втрат від знецінення грошових коштів.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 31 січня 2002 р. рішення Господарського суду Чернігівської області від 11 вересня 2001 р. змінено, його резолютивну частину викладено в такій редакції: «Провадження у справі в частині стягнення 3% річних у сумі 730 тис. 819 грн. та 7 млн. 650 тис. 566 грн. інфляції припинити». У решті позовних вимог відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 2 квітня 2002 р. зазначена постанова Київського апеляційного господарського суду залишена без зміни.

Ухвалою від 23 травня 2002 р. Верховний Суд України порушив касаційне провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України. Касаційну скаргу Підприємства «Енергоринок», яка мотивується невідповідністю зазначеної постанови Вищого господарського суду України рішенням Верховного Суду України щодо застосування ст. 214 ЦК, задоволено з таких підстав.

Відповідно до ст. 214 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора повинен сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних із простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів.

Касаційний суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо правильності встановлення фактичних обставин справи.

Так, суди визнали, що 26 жовтня 1998 р. між державним підприємством «Національна енергетична компанія «Укренерго» (продавець; далі — Підприємство «НЕК Укренерго») та ВАТ (покупець) було укладено договір купівлі-продажу електроенергії.

Постановою Кабінету Міністрів України від 5 травня 2000 р. № 755 р. «Про утворення державного підприємства «Енергоринок» на базі спеціалізованого відособленого підрозділу Підприємства «НЕК «Укренерго» утворено Підприємство «Енергоринок», яке визначено правонаступником Підприємства «НЕК «Укренерго» щодо активів і боргових зобов’язань із провадження ліцензованої діяльності з купівлі та продажу ліцензованої енергії.

Виходячи зі змісту постанови Кабінету Міністрів, а також Закону України від 16 липня 1999 р. № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», яким не передбачено, що знецінення грошових коштів унаслідок інфляції та річні належать до активів підприємств, суди дійшли висновку, який покладено в основу оскарженої постанови.

Правовий висновок Вищого господарського суду України зводиться до того, що новостворене в результаті реорганізації (шляхом виділення) підприємство не набуло права вимагати застосування ст. 214 ЦК у відносинах із відповідачем, оскільки це не передбачено рішенням про реорганізацію і перехід до нього зазначеного права не відображений у даних бухгалтерського обліку. Такий висновок суперечить фактичним обставинам справи і вимогам закону.

При з’ясуванні змісту зазначених у постанові Кабінету Міністрів обсягу прав та обов’язків, які перейшли до позивача, суди звели визначення суті терміну «активи» до його економічної характеристики без урахування правового змісту відносин, що виникли внаслідок реорганізації, і того, що поняття «активи» в системно-логічному порядку постанови підпорядковане поняттю «правонаступництво».

Відповідно до ст. 37 ЦК при поділі юридичних осіб майно (права й обов’язки щодо нього) переходить до новостворених юридичних осіб. Згідно зі ст. 151 ЦК кредитором є особа, на користь якої внаслідок зобов’язання боржник зобов’язаний вчинити певну дію. Зважаючи на ці правові норми, безсумнівним є перехід до новоствореної особи, яка стала кредитором, усіх прав і обов’язків, що були дійсними за зобов’язанням для реорганізованого підприємства.

Рішенням про реорганізацію не передбачено передачу новоствореному при цьому підприємству статусу кредитора в зобов’язальних правовідносинах без прав, що забезпечують виконання зобов’язань, чи звільнення боржників від відповідальності, визначеної законом, зокрема ст. 214 ЦК.

За таких обставин Верховний Суд України постанову Вищого господарського суду України від 2 квітня 2002 р., постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 січня 2002 р., рішення Господарського суду Чернігівської області від 11 вересня 2001 р. скасував, а справу направив на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

56. Боржник не несе відповідальності за невиконання зобов’язання, яке не могло бути виконане ним унаслідок прострочення кредитора

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 10 вересня 2002 р.

(витяг)

У листопаді 2001 р. агропромислове сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Южная-Холдінг» (далі — ТОВ) звернулося в Господарський суд Полтавської області з позовом до ЗАТ «Полтавська птахофабрика» (далі — ЗАТ) про стягнення 20 тис. грн. Обгрунтовуючи позовні вимоги, ТОВ послалося на положення ч. 2 ст. 246 ЦК.

Господарський суд Полтавської області рішенням від 15 січня 2002 р. у позові відмовив.

Постановою Вищого господарського суду України від 2 квітня 2002 р. зазначене рішення скасовано й ухвалено нове — про задоволення позову.

20 червня 2002 р. Верховний Суд України за касаційною скаргою ЗАТ порушив провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України. Касаційну скаргу, в якій ЗАТ посилалося на неправильне застосування судом норм матеріального права, задоволено з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив, що сторони уклали договір від 16 липня 2001 р., згідно з яким ЗАТ зобов’язалося продати ТОВ партію добових курчат у кількості 20 тис. 400 штук. Постачання товару передбачалося розпочати із 6 вересня 2001 р. Передбачену договором вартість товару — 50 тис. грн. — ТОВ зобов’язалося сплатити наперед у такі строки: 10 % — упродовж 5 днів з дня підписання договору, але не пізніше 22 липня 2001 р., 90 % — до початку закладання яєць, але не пізніше 16 серпня 2001 р. Фактично ТОВ перерахувало ЗАТ 20 тис. грн., а саме платіжним дорученням від 24 липня 2001 р. № 1195 — 5 тис. грн., та від 17 серпня 2001 р. № 259 — 15 тис. грн., що становить 40 % від обумовленої договором суми. Листом від 21 серпня 2001 р. ЗАТ повідомило ТОВ, що у зв’язку з недодержанням умов договору (перерахування до 16 серпня 2001 р. 50 тис. грн.) закладання яєць на інкубацію зупинене, і просило вжити заходів до виконання умов. Листами від 23 серпня 2001 р. та від 3 вересня 2001 р. ТОВ повідомило ЗАТ, що відмовляється від придбання 20 тис. штук курчат.

Згідно з ч. 2 ст. 213 ЦК, якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків, які відповідно до ст. 203 цього Кодексу слід розуміти як витрати, зроблені кредитором, втрату або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи. Аналогічна норма міститься у ч. 2 ст. 246 ЦК, відповідно до якої покупець вправі, повідомивши поставщика, відмовитись від прийняття продукції, поставка якої прострочена, якщо в договорі не передбачено інше.

Проте зазначені норми потрібно застосовувати з урахуванням положень ч. 3 ст. 213 ЦК, згідно з якою боржник не визнається таким, що прострочив, поки зобов’язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора. Останній визнається таким, що прострочив, зокрема, в тому разі, якщо не зробив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов’язання (ч. 1 ст. 215 ЦК).

Суд першої інстанції обгрунтовано дійшов висновку щодо прострочення ТОВ, оскільки зобов’язання з перерахування передбаченої договором суми могло бути виконане ним до початку закладання яєць на інкубацію, але не пізніше 16 серпня 2001 р. Зазначене зобов’язання ТОВ виконало частково — перераховані ним кошти становлять менше половини обумовленої суми.

Відповідно до ст. 162 ЦК одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається, за винятком випадків, передбачених законом.

За таких обставин не було правових підстав для задоволення позовних вимог ТОВ.

Виходячи з викладеного Верховний Суд України визнав, що оскаржена постанова Вищого господарського суду України ухвалена з порушенням норм матеріального права, тому скасував її, а скасоване нею законне та обгрунтоване рішення суду першої інстанції залишив у силі.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком