ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
77. Одержання матеріальної винагороди за вчинення діяння по службі, спрямованого на задоволення протизаконних інтересів хабародавця, навіть за умови, що службова особа її вимагала, не може розглядатись як вимагання хабара.
 
 
Саме по собі скасування вироку за м’якістю призначеного покарання не свідчить про винесення завідомо неправосудного вироку і не є підставою для кваліфікації дій засудженого за ст. 176 КК України 1960 р.
Вироком колегії суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Кіровоградської області від 18 грудня 2001 р. В. засуджено за ч. 2 ст. 368 КК із застосуванням ст. 69 КК до позбавлення волі строком на три роки з конфіскацією всього майна та позбавленням права обіймати посади, пов’язані із судовою діяльністю, строком на три роки; за ч. 1 ст. 176 КК 1960 р. — до позбавлення волі строком на два роки; за сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р. — до позбавлення волі строком на три роки з конфіскацією всього майна та позбавленням права обіймати посади, пов’язані із судовою діяльністю, строком на три роки.

В. засуджено за одержання хабара шляхом вимагання і як службову особу, яка займає відповідальне становище, а також за винесення завідомо неправосудного вироку з корисливих мотивів. Як визнав суд, В., працюючи головою районного суду, у червні 1997 р. на прохання Б. — вітчима М., обвинуваченого у вчиненні злочинів, відповідальність за які передбачена ч. 1 ст. 101 та ч. 3 ст. 206 КК 1960 р., прийняв до свого провадження цю кримінальну справу. 25 лютого 1998 р., розглянувши справу, В. виніс вирок, за яким М. було визнано винуватим у заподіянні потерпілому Б-ку умисних тяжких тілесних ушкоджень та в особливо злісному хуліганстві і визначено йому надто м’яке покарання у виді чотирьох років позбавлення волі умовно з іспитовим строком два роки.

Після проголошення цього завідомо неправосудного вироку В. у своєму службовому кабінеті в районному суді одержав від Б. за винесення такого рішення у справі хабар у вигляді 800 доларів США, що становило на той час 1 тис. 581 грн. Через невеликий проміжок часу він був затриманий працівниками управління по боротьбі з організованою злочинністю (далі — УБОЗ), і з кишені його піджака було вилучено предмет хабара. На вирок було подано касаційні скарги. Засуджений В. вважав, що постановлений щодо нього вирок є незаконним, оскільки не грунтується на об’єктивних доказах. Він твердив, що досудове слідство було проведено з грубим порушенням кримінально-процесуального законодавства, і заявляв, що не вимагав у Б. хабар за винесення неправосудного вироку щодо М. та не отримував від нього доларів США. Б. без його згоди поклав йому в кишеню гроші, а він, щоб повернути їх, став його наздоганяти, але був затриманий працівниками УБОЗу. На думку засудженого, суд не добув жодних доказів на підтвердження його вини в одержанні хабара в сумі 800 доларів США, а ті докази, які містяться в матеріалах справи, добуті з порушенням порядку їх закріплення, а тому не можуть братися до уваги.

В. також зазначав, що суд безпідставно визнав його винуватим у винесенні завідомо неправосудного вироку щодо М., оскільки, приймаючи рішення про призначення останньому покарання у виді позбавлення волі умовно, він виходив не тільки з обставин справи, а й із відповідної позиції потерпілого і прокурора, який брав участь у справі, та сукупності обставин, що пом’якшують відповідальність. Засуджений просив постановлений щодо нього вирок скасувати, справу закрити і його з-під варти звільнити. Адвокат посилався на ті самі обставини й теж просив скасувати вирок із закриттям провадження у справі.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України визнала, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав. Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини, за яких В. отримав від Б. хабар у сумі 800 доларів США за винесення неправосудного рішення у справі щодо М., і висновок про доведеність вини засудженого у цьому злочині відповідає зібраним у справі доказам. Відповідно до пояснень свідка Б., у 1997 р. до районного суду надійшла кримінальна справа, в якій обвинувачувався за ч. 1 ст. 101 та ч. 3 ст. 206 КК його нерідний син М. Бажаючи допомогти останньому, він звернувся до голови суду В. і попросив прийняти цю справу до свого провадження, розглянути її й направити на додаткове досудове слідство.

Прийнявши справу, В. протягом тривалого часу не розглядав її по суті, неодноразово відкладав, потім запропонував задовольнити позов потерпілого, відшкодувавши матеріальну шкоду в сумі 10 тис. грн., а також віддячити йому за розгляд справи. Вважаючи, що голова суду вимагає хабар і у зв’язку з цим умисно затягує розгляд справи, він, Б., 23 лютого 1998 р. звернувся з відповідною заявою до оперуповноваженого УБОЗу М-ка, під контролем якого сплатив потерпілому Б-ку 3 тис. 500 грн. на відшкодування заподіяної тому шкоди, а 25 лютого 1998 р. після винесення вироку зайшов до службового кабінету В. і вручив йому хабар-подяку у вигляді 800 доларів США, які В. прийняв і сховав у внутрішню кишеню піджака.

Показання Б. про обставини давання хабара об’єктивно підтверджуються поясненнями самого В. про те, що 25 лютого 1998 р. після винесення вироку щодо М., обвинувачуваного у злочинах, відповідальність за які передбачена ч. 3 ст. 206 та ч. 1 ст. 101 КК, до кабінету зайшов Б. і поклав йому у внутрішню кишеню піджака 800 доларів США. Як заявив засуджений, він намагався повернути ці долари Б., але в приміщенні суду був затриманий працівниками УБОЗу. Із пояснень свідка М-ка вбачається, що на початку 1998 р. до нього як оперуповноваженого УБОЗу звернувся Б., який повідомив, що голова районного суду В. вимагає хабар за розгляд кримінальної справи щодо М. Щоб викрити цей злочин, Б. були видані технічні засоби фіксування процесу передачі хабара та оброблені спеціальним хімічним реактивом долари. 25 лютого 1998 р. після розгляду справи Б. зайшов до кабінету голови суду В. і вручив йому 800 доларів США. Невдовзі В. був затриманий у приміщенні суду працівниками УБОЗу, і в нього було вилучено предмет хабара. Він, М-ко, брав безпосередню участь у затриманні В.

Обставини вилучення у В. 800 доларів США як предмета хабара підтвердили члени оперативної групи УБОЗу свідки Д., Г., Д-х, К. та свідки Г-к і Ш., які були на місці події як поняті. Факт вилучення у В. із правої внутрішньої кишені піджака 800 доларів США зафіксовано у протоколі огляду місця події. Наведені докази повністю підтверджують показання Б. про те, що В. отримав від нього хабар-подяку у виді 800 доларів США за розгляд кримінальної справи й винесення щодо М. вироку, який його, Б., влаштовував, і одночасно спростовують викладені у скаргах доводи про те, що в цьому випадку мала місце провокація хабара.

Як встановлено у справі, після того, як В. були передані долари США, він не скористався наявною можливістю повідомити про цей факт працівників суду, які перебували в сусідньому кабінеті і заходили до нього, а також знайомого працівника УБОЗу М-ка, з яким зустрівся, виходячи з приміщення суду. Зазначене свідчить про те, що В. не мав наміру повернути 800 доларів США хабародавцю, а, розуміючи, що отримав їх як хабар за розгляд конкретної справи, мав на меті використати на власний розсуд. Даних на підтвердження того, що були штучно створені умови, які б спровокували В. на одержання хабара (як зазначається у скаргах), у справі не встановлено.

Докази, які покладено в основу вироку, у своїй сукупності свідчать про те, що висновок суду про доведеність вини В. в одержанні хабара як службовою особою, котра займала відповідальне становище, за винесення судового рішення, яке влаштовувало хабародавця, тобто у вчиненні злочину, відповідальність за який передбачена ч. 2 ст. 368 КК, є правильним. Разом із тим, кваліфікуючи дії В. за цією статтею, суд безпідставно визнав, що засуджений протягом вересня 1997 р. — лютого 1998 р. вимагав у Б. хабар. Вимаганням хабара визнається його вимагання службовою особою з погрозою вчинення або невчинення з використанням влади чи службового становища дій, які можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає хабар, або умисне створення службовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабар з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів. Із цього випливає, що вимаганням хабара визнаються лише такі дії службової особи, якими зачіпаються саме законні інтереси хабародавця.

Одержання такою особою матеріальної винагороди за вчинення діяння по службі, спрямованого на задоволення протизаконних інтересів хабародавця, навіть за умови, що службова особа її вимагала, не може розглядатись як вимагання хабара. У зазначеному випадку Б. дав хабар В. на просту пропозицію останнього за вчинення діяння по службі, спрямованого на задоволення протизаконних інтересів хабародавця, — направлення кримінальної справи щодо М. на додаткове досудове слідство чи винесення іншого судового рішення, яке б улаштовувало Б. На обгрунтування свого висновку про одержання В. хабара шляхом його вимагання протягом певного часу суд не навів жодних переконливих доказів, тому цей висновок з вироку виключено.

Визнаючи В. винуватим у винесенні завідомо неправосудного вироку від 25 лютого 1998 р. (за яким М. було засуджено за ч. 1 ст. 101 та ч. 3 ст. 206 КК до позбавлення волі строком на чотири роки умовно з іспитовим строком два роки) та кваліфікуючи його дії за ч. 1 ст. 176 КК, суд виходив із того, що вирок скасовано через м’якість обраного засудженому покарання постановою президії Черкаського обласного суду від 14 травня 1998 р. за протестом голови цього суду і справу направлено на новий судовий розгляд до іншого суду. Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки саме по собі скасування вироку через м’якість призначеного засудженому покарання не свідчить про винесення В. завідомо неправосудного вироку.

Крім того, зазначена справа направлена на новий судовий розгляд до Звенигородського окружного суду, але на час розгляду справи щодо В. судовою палатою з кримінальних справ Верховного Суду України не була розглянута у зв’язку з розшуком М., а за відсутності нового вироку щодо нього неможливо дійти однозначного висновку, що винесений В. вирок є завідомо неправосудним у зв’язку з м’якістю призначеного покарання. Як пояснив В., визнаючи М. винуватим у злочинах, відповідальність за які передбачена ч. 1 ст. 101 та ч. 3 ст. 206 КК, і вирішуючи питання про застосування щодо нього ст. 45 КК 1960 р., він виходив із конкретних обставин справи, позиції потерпілого Б. і прокурора щодо обрання засудженому саме такого покарання у зв’язку з відсутністю обтяжуючих обставин.

Ці пояснення В., як і доведеність вини М. у вчиненні інкримінованих йому злочинів і правильність кваліфікації дій останнього, а також питання про обрання йому міри покарання підлягають ретельній перевірці та вирішенню при новому розгляді справи. За відсутності рішення суду у справі М. не можна зробити однозначний висновок про доведеність вини В. у злочині, відповідальність за який передбачена ч. 1 ст. 176 КК, тому вирок у цій частині скасовано із закриттям справи. Вирішуючи питання про призначення покарання, суд правильно врахував усі обставини, що пом’якшують відповідальність В., і на підставі ст. 44 КК обрав йому покарання у виді позбавлення волі нижче від найнижчої межі санкції ч. 2 ст. 368 КК.

З урахуванням зменшення обсягу обвинувачення, конкретних обставин справи та особи засудженого колегія суддів судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України визнала за можливе пом’якшити призначене судом основне покарання із застосуванням ст. 44 КК до одного року шести місяців позбавлення волі.

© 2018. Верховний Суд України. Розробка Віадук-Телеком