Верховний Суд України Верховний Суд України
На першу сторінку Написати листа Пошук Мапа сайту
На першу сторінку Сторінки історії судових органів Україїни Персоналії З любові, радощів, муки...   (18 жовтня 2006 р. виповнюється 65 років Василю Тимофійовичу Маляренку)   // Вісник Верховного Суду України. — 2006. — № 10. — С. 45—48
З ЛЮБОВІ, РАДОЩІВ, МУКИ...


18 жовтня 2006 р. виповнюється 65 років
Василю Тимофійовичу МАЛЯРЕНКУ


Дві долі, дві самоти...

Здавалося, в тілі не залишилось ані крихти тепла - дошкульний грудневий вітер наскрізь продував благенький одяг, переймав подих, пробирав до кісток. Від холоду не було рятунку...

Розтираючи ліву щоку - вона все частіше німіла - Одарка не відчувала морозу: в стократ більше щеміло серце. Від горя й розпуки. Тієї спустошливої немочі, що вбиває душу, нав’язує думку - а чи варто жити на світі?..«Таки варто, - заперечувала собі. - Кому потрібні твої діти - малі, та, не доведи Господи, без батьків?..»

Коли німецькі солдати забивали вагони, вона вже не плакала - не було сліз... Голосу теж не могла подати - забракло повітря та сил. Несила крикнути було й Тимофію - слабкість скувала тіло, безвихідь та відчай полонили серце. Він боявся за неї, чотирьох малолітніх, та п’ятого, котрий тільки мав з’явитися на світ...

Його не лякали полон, поневіряння світами, оте ганебне тавро «остарбайтер». Інше ятрило душу...

Лиха в житті зазнав він сповна: імперіалістичну, румунський фронт, тяжке поранення, операції та шпиталі...

А по війні, у 33-му, пережив голодну смерть дружини, дитини та батьків. Через рік, коли вже синові сповнилося шістнадцять, а доньці - сім, побрався зі Степанидою. А в тої доля, як дві краплі води, схожа на його: голодомор забрав у неї двох дітей, а чоловік з горя наклав на себе руки...

Доля, здавалося, випробовувала його. Тимофій спокутував чи не за всі людські гріхи.То тільки здавалося. Народивши двох синів, Івана та Андрія, ­ 1939-го, вагітна третьою дитиною, Степанида за жахливих обставин (при спробі аборту) покинула цей світ...І знову один, цього разу - з четвіркою дітей.

Кажуть, що біда з бідою ходять поруч. Щоб побратися. 1940-го Тимофій Андроникович привів до себе Одарку, всього на три роки старшу від сина Михайла, і тихо промовив: «Будеш моєю».

Одарка, як і його діти, зросла сиротою. Років з десять тому голові сільської Ради припала до вподоби хатина Федора Павловича - її батька. Ласий на чуже, він доніс у НКВС: куркуль, мовляв, у селі, а органи бездіяльні.

1933-го Федора Лисюченка закатували. У застінках районного відділу НКВС. Його дружина, Хавра Созонтівна, залишилася з чотирма малолітніми дітьми - Іваном, Павлом, Марією, Одаркою... А сільський голова перебрався до їхньої оселі.

- От і зустрілися два нещастя, - лагідно обнявши дружину, мовив Тимофій, коли на четвертий день після Покрови перевіз нехитрі Одарчині статки. (Через тридцять сім років вона піде від нього у вічність саме цього дня - 18 жовтня. Всього на три роки переживе її чоловік. Цей день стане знаковим і для її сина - 18 жовтня записане в паспорті Василя Тимофійовича Маляренка як дата народження... Воістину, нічого на світі не буває випадковим. На все - воля Божа).

Тимофій був старшим за Одарку на дев’ятнадцять років. У Помийниках говорили, що для неї він - скоріше батько, ніж чоловік. А вона, обділена долею, тиха й сумирна, не заперечувала: рано залишившись без батька та зазнавши поневірянь, шукала захистку, любові...

Її покірність, невигойний смуток ятрили Тимофієву душу: «Бережи її, стань розрадою. Захисти від нелюбові. Наруги. Нещастя», - не давало спокою серце.

Йому вже сповнилося сорок п’ять. Нібито й не до любові... Та Одарка, як Божий дарунок, повернула його до життя. Її не розтрачене тепло шукало Тимофія, щоби зігріти його душу... Вона хотіла переповісти, як над усе чекала Тимофія, зрошувала сльозами клаптик землі - єдине, що залишилося від батька. Нелюдська система зруйнувала її долю та не закабалила душу. Але біди натворила стільки, що, здавалося, Одарці повік її не забути. Не виповісти. Не виспівати. Не виплакати.

... не тільки у полум’ї війни

Коли почалася війна, зраненого у Першу світову Тимофія на фронт не взяли: минули десятиліття, а він і досі відчував на собі отруйну силу газових атак вояків Людендорфа. Через вік, тяжкі поранення та купу малолітніх дітей райвійськкомат залишив його у Вікторівці (у середині тридцятих село Помийники Маньківського району, що на Черкащині, перейменували на Вікторівку на честь убитого голови ТСОЗу Віктора Близнюка).

Була ще одна обставина, не зважати на яку у військкоматі ніяк не могли. Тимофій Андроникович Маляренко був єдиним у селі, хто знався на техніці — парових двигунах, молотарці, січкарні, першому зернозбиральному комбайні. Ще у тридцятих колективісти, відібравши у Маляренків той реманент, обслуговувати його так і не навчились... Тож взятися за це довелося знову Тимофію. Урожай 41-го він уже дозбирував під обстрілом ворожих літаків...

Саме тоді народилася шоста дитина. І хоча це сталося 23 серпня, дату народження Василя аж через дев’ять років по тому записали іншу - 18 жовтня...

Сповиваючи немовля, загортаючи у пелюшку з домотканого полотна та виспівуючи дитині світлу долю:

Льон збирала,
Тонкі нитки пряла,
Сповиточки ткала,
Доленьку прохала,
Щоб було дитя вродливе,
Щоб було дитя щасливе,

набожна Одарка просила чоловіка:

- Через вісім тижнів, як на вводини підемо до церкви, запишемо й похрестимо сина.Тимофій хотів було відповісти: «Не до цього», — та змовчав: навіщо їй все те знати, - у війни свої закони. Тут, під Уманню, у смертельному бою зійшлися дві наймогутніші армії світу... І одній із них — німецькій, щоб утримати могутність, над усе потрібна була сила - мільйони завойованих рабів.

Саме того грудневого дня 1942 р. Тимофій Андроникович Маляренко і став одним із них...Уже в Німеччині Тимофія, котрий добре розумівся на техніці, «призначили» помічником машиніста паровоза. Чекати людського ставлення до себе від машиніста-німця та двох конвоїрів Маляренкові було годі. Ці «законослухняні» громадяни третього рейху виявилися звичайнісінькими пройдисвітами й злодюгами: вони вибирали момент, коли поїзд зупинявся, і скидали ящики з харчами та одягом, щоб потім все те добро збути й мати за нього горілку. А після зміни пиячили...

У той час, коли наглядачі Тимофія на горілку вимінювали продукти, за тисячі кілометрів від Німеччини, у спаленому війною українському селі Одарка, щоб прогодувати дітей, билася як риба об лід.

Було таке, що вже й попрощалася зі світом...

Якось у лютому 43-го німецький солдат приніс їй у хлів (тут у жахливому холоді тіснилась сім’я Маляренків, бо хатину зайняли окупанти) трохи борошна. Проґелґотів щось і зник.

Зраділа Одарка: не вірилося, що то для неї з дітьми... Сльози наверталися на очі, коли малеча, і півторарічний Василько теж, накинулися на спечений хліб... Господи, що вона могла їм дати? Адже фашисти забрали все. Благала тільки Бога, щоб не спалили хату: сп’янілі від самогонки, вони починали грітись: кидали у піч метрові поліна. Здавалося, ось-ось спалахне й будівля...

Через кілька днів повернувся солдат-«благодійник». Побачивши, що діти з’їли половину хліба, страшенно розлютився і вигнав босих на мороз. Почав ладнати зброю...Та постріли не пролунали. Зненацька бабуня Хавра, одягнена у полотняну сорочку, винесла з хліва останнє, що залишилося, - кілька цибулин та окраєць хліба. Впала перед фашистом на коліна... І цим зберегла життя собі та сім’ї...

Страшним спомином закарбувалось усе те у пам’яті дитячій... Ось вже шість десятиліть вони, давно дорослі, не можуть позабути ту страшну хвилину. Напевне, так буде довіку. У червні 45-го Тимофій Маляренко повернувся з Німеччини. Проте раділи не довго, бо через місяць сім’ю спіткало горе.

Батьки збирали в полі хліб, а вдома, у вцілілій від війни хаті залишилося двоє найменших - семилітній Андрійко та Василько. Останньому не було й чотирьох. Граючись, малюки підпалили купу соломи поблизу мазанки. За хвилину солом’яна стріха спалахнула - і хатину як язиком злизало... Коли дорослі прибігли з поля, не було чого гасити. Полум’я забрало все - речі, одяг, харчі... Чорніший від попелу, охопивши руками голову, довго сидів на тому згарищі Тимофій Андроникович.

В аральські степи

Ота невигойна печаль завжди супроводжувала Василя Маляренка. Спогади про дитинство, обпалене війною, зринали міріадами великих і малих трагедій, земних мук та печалей.

1947-го р. сім’я пережила страшний голод. Їли все — листя липи, цвіт акації, спориш, лободу... Гнила картопля була як свято: перекрутивши її на крохмаль, підгодовували найслабкіших. Від недоїдання діти пухли, паморочилось у голові.

Коли Василеві сповнилося дев’ять, у сім’ї народилася Ганнуся, через два роки - Павлик, у 54-му - Ніна. Жили, як і раніше, в одній кімнаті та сінях. Тіснота, якої світ не бачив...Рано закінчилося дитинство. І причина - не тільки війна...

Голодного 50-го дев’ятилітній Василько разом із молодшим братом Петром відправилися на осіннє колгоспне поле збирати насіння соняшників, що вже давно висипалось на землю. Коли в полотняній торбинці було з кілограм зернят, дітей побачив голова колгоспу. Розлютившись, осідлав коня. Наказав їздовому гнати дітей до річки. А сам кинувся навперейми...

Півгодини тривало «полювання» на знесилених голодних дітей. Загнавши їх до комори, нелюд відібрав у дітлахів здобуте. І того дня на засіданні правління колгоспу вирішили покарати батьків «малих злодіїв».

Йому і досі вчувається той тупіт кінських копит. П’ятдесятилітньої давнини. І розпашіле від ненависті та гніву обличчя:

- А, гаспиди, наїлись!..

...Лише у вересні 1958 р. Тимофій Андроникович ціною неймовірних зусиль таки «виб’є» довідку в голови колгоспу Трохима Гиндича, щоб син отримав паспорт. Пізнього жовтневого вечора по розбитій ґрунтовій дорозі Василь Маляренко попрошкував до станції Поташ. Періщив дощ, ноги грузли у непролазній багнюці. Проте юнак не зважав на негоду та темінь - серце зігрівав виклик на навчання з Луганського ремісничого училища. Він таки стане токарем...

У Луганську сталося найгірше. Переглянувши документи юнака, голова приймальної комісії байдуже, ніби йшлось про щось не варте уваги, ліниво мовив:

- Їдь, хлопче, додому. Нам ти не потрібен...

Тоді Василеві здалося, що з-під ніг у нього зникла земля, настав кінець світу... Вмент зруйнували його надію, відібрали майбутнє...

Ледь доплентався до залізничного вокзалу, знесилений, ніби підкосило, впав на дерев’яну лавку: ледве вирвався із села, а тут:

«Не потрібен...»

Доля, як зла тітка, кепкувала з Маляренка, вже вкотре випробовуючи його: «А чого ти вартий?..»

...І ось Василь - робітник Луганської геофізичної експедиції. Довірливому сімнадцятилітньому юнакові доручили «місію», яку виконували хіба що засуджені та приречені на смерть... Керівник загону наказав Маляренкові голими руками заправляти в прилади елемент живлення - металевий стержень. Останній за радіоактивністю в тисячі разів перевищував допустимий граничний рівень... Зрозуміло, чому на посаду машиніста лебідки роками не знаходилося бажаючих...

Та особливо діймали осінні холодні ночі. Жити було ніде - і Василь після роботи залишався на буровій. Напівголодний, скрутившись під лебідкою, промерзав так, що, здавалося, застигала кров...

А втім, степові зорі манитимуть його все життя. Зорі скіфського степу, степу сарматів, готів, гуннів, отих далеких пращурів, що хвиля за хвилею перекотилися неозорими степосвітами його рідної землі. І сьогодні, щиро захоплюючись, він годинами може розповідати про сиву історію прабатьків, - Трипільську культуру (його Маньківщина - це невеличкий осколок її), Велике переселення народів...

- Мені здається, що цю історію нам заповідали найталановитіші поети Близького Сходу, а ще раніше - Давнього Китаю, — ніби відгадуючи мої думки, каже Василь Тимофійович. - І починає напам’ять читати поезії Цюй Юаня, Сюньцзи, Фірдоусі, Хосрова...

...Коли ж після отих «геофізичних» поневірянь звільнився та переїхав у селище Сутаган Луганської області (там вибійником на шахті працював старший брат Іван), не повірив своїм очам: шахтарі мали гуртожиток, добре заробляли.

Та радіти ще було рано. Керівництво шахтоуправління призначило неповнолітнього Василя насипальником. Протягом зміни вугільний пил забивав ніс, очі та вуха, в’їдаючись, проникав у горло, груди (респіраторів тоді ще не було). За тією курявою юнак не бачив навіть своїх рук... Одному Богові відомо як, працюючи у штреку, на стометровій глибині, не підхопив антракоз - неминучу шахтарську хворобу...

А потім були вагонетки з лісоматеріалами, які доводилось опускати у шахту. Робота - не з легких, для його віку - на виживання...

У серпні 1959-го після успішного складання іспитів Василь Маляренко почав навчатися на відділенні гірничої електромеханіки Кадіївського гірничого технікуму. Та вчитися на стаціонарі не зміг - на мізерну стипендію можна було хіба кілька разів поснідати в робітничій їдальні. Перевівся на вечірнє відділення і став плитовим на шахті 18-РАУ.Тоді йому подумалось: життя налагоджується. Та де там! У гуртожитку панували безпросвітнє пияцтво та бійки. Була лише одна кімната, де горілкою не заливали очі. Саме до них - Івана Лагутіна та Віктора Бойка, на щастя, підселили тоді Василя Маляренка.Через кілька місяців юнака обрали секретарем комсомольської організації шахти. У райкомі йому гарантували попередній заробіток. Але злукавили: комсоргові Маляренку щомісяця виплачували зарплату у три рази меншу, ніж він раніше отримував. На зауваження про це комсомольські та партійні «вожді» відповідали:

- Ну що ти оце канючиш... Он Ленін - безсрібником був. А ти - зарплату вибиваєш...Та «зарплата» дозволяла юнакові хіба що не померти...

Чи не тоді замислився: як себе захистити, де шукати правду? Де той закон?

Допитливість Маляренка виявилась не до вподоби парторгові: через тиждень Василя направили служити на три роки в ті краї, де сто літ тому відбував заслання його геніальний земляк Тарас Шевченко, - в Аральський степ. Це там стовпчик термометра взимку опускається нижче сорока градусів...

Суддями не народжуються...

У квітні 1980 р. на шахті «Молодогвардійська», що на Луганщині, трапилась жахлива подія: від вибуху метану на глибині кількох сотень метрів загинуло 54 робітники. Причиною смерті людей стала халатність керівників підприємства, які про безпеку підземних робіт згадували хіба що від випадку до випадку:

Суд над винуватцями трагедії відбувався у Луганську. Головував на засіданні суддя Верховного Суду Української РСР Василь Тимофійович Маляренко, щойно обраний на цю посаду.

Процес був відкритий. Тридцятивосьмилітній суддя Маляренко хвилювався. Адже чимало років його життя було тісно пов’язанo із шахтарським краєм: спочатку робота на шахті, а після військової служби та Харківського юридичного інституту - на посаді судді Кадіївського міського та Луганського обласного судів. Здібного тоді Маляренка помітили - обрали заступником голови обласного суду...

І ось він знову на Луганщині. Перед людьми, які дуже добре його знають...

Той суд він пам’ятає і донині - до найдрібніших деталей.

- «Луганське» рішення я і тепер не можу читати без заспокійливих ліків, - розповідає Василь Тимофійович. - Не можу забути той відчай жінок, які втратили своїх чоловіків, братів, синів... Їхні очі нагадували про скалічені долі. Це був докір системі, що замахнулася на їхнє щастя, зруйнувала життя. Системі, що прирекла людей на смерть. Коли оголошував міру покарання для майстрів, головного інженера та керівника шахти, розумів, що й вони так само, як і ті, які не вибралися живими з-під завалу шахти, - заручники згубної системи з нелюдським обличчям... Чомусь про безпеку шахтарів ніхто й не подумав, нібито під землею перебували не люди... В окремій ухвалі суду я це відзначив. Була ще одна деталь, яка допомогла в пошуках істини: ту каторжну шахтарську працю я сам пізнав сповна, ще з юних літ...

Кожна понівечена душа у серці Василя Маляренка назавжди залишала невигойні рани - глибокі, пекучі. Він був не просто суддею, бо пропускав крізь себе весь той біль, що зазнавали жертви та потерпілі. Маляренкові здавалося, що то він просить покаяння у Бога за всі людські гріхи. І Він, Всевишній, таки відпустить на покаяння людські душі...Та не всіх. Як і того антихриста, що у селі Ковалівці загубив життя десятилітньої дівчинки.

Тоді жителі трьох сіл Полтавського району шукали її тіло. Навіть дно річки Коломак прочистили. І таки знайшли дитину - зґвалтовану, зі страшними ранами. Вбивцею виявився один із тих, хто відбував покарання у колонії неподалік села.

Сільський Будинок культури у Ковалівці, де відбувалося судове засідання, оточили тоді жителі кількох населених пунктів. Вони вимагали смерті виродкові.

Суддя Верховного Суду Василь Маляренко підтримував їх. І та його думка - що найважливіше - збігалася із законом: немає прощення такому...

Розлючений натовп міг вчинити самосуд - розірвати на шматки вбивцю-ґвалтівника. Тому суддя Маляренко наказав вивести підсудного через ... вікно, що виходило у двір. Глибоко в душі він так само ненавидів злочинця, як і ті люди. Подумки повністю погоджувався з ними, розумів, а надто - батьків замученої дитини. Напевне, і сам розірвав би цього нелюда, але він - суддя... І вирок повинен ухвалити відповідно до закону. Якщо вчинить по-іншому, то чим вони, люди, відрізнятимуться від нелюда?..Найвищої міри покарання, вважав Василь Тимофійович Маляренко, заслуговував ще один пройдисвіт - Шабака (прізвище справжнє). Він уже мав п’ять судимостей, але не зупинився. Браконьєр з м. Сарни Рівенської області без найменшого докору совісті (а чи була вона колись у нього?) розстріляв двох єгерів, а заодно і пресвітера секти адвентистів сьомого дня, який став випадковим свідком тієї страшної трагедії. До співучасті в цьому злочині Шабака залучив і сина Худобу (прізвище справжнє). Той виявляв категоричний спротив. Зважаючи на цю та інші обставини, суддя визначив для Худоби меншу міру покарання - 15 років у місцях позбавлення волі.

Виголошуючи тоді вирок, суддя Верховного Суду Василь Маляренко ледве стримався, щоб не сказати: «Шабаці - собача смерть».

Для злочинця вона таки стала собачою...

- Давно вже переконався, - ділиться пережитим В. Т. Маляренко, - що любов - страшна сила. Вона не тільки когось підносить до небес, але і... руйнує. Одна з таких пригод закарбувалася...

Це сталось у Старобільському районі Луганської області. До самотньої п’ятдесятилітньої жінки пристав у прийми один із місцевих випивох. Та бідна жінка не знала чоловічої ласки, ніколи не мала допомоги й підтримки чоловічих рук... Закохалась у пройдисвіта без тями, ради нього готова була на все. Щоб утримати біля себе, попродавала все, що тільки мала. А коли вже нічого було продавати, а «милий» бажав спиртного, вчинила найстрашніше - сокирою зарубала стареньку сусідку. Забрала у неї сімдесят карбованців - на горілку «коханому». За кілька хвилин до своєї смерті бабуся, чим могла, нагодувала безталанну жінку, не підозрюючи, що ділиться хлібом зі своєю вбивцею...На суді жінка-вбивця за порадою адвоката відкидала всі обвинувачення. Сказала і про те, що наговорила на себе раніше, а тому від попередніх свідчень відмовляється. «Не вбивала і все», - стояла на своєму...

В один із моментів, коли підсудна знітилась, суддя Маляренко грізно запитав:

- А вбивала сусідку цією сокирою?

Перелякавшись, забувши про все, що говорила раніше, підсудна ствердно кивнула... Врешті зізналася, що все робила заради любові. До того негідника. Навіть на вбивство пішла - бо так його любила...

Суд постановив вирок - десять років перебування у місцях позбавлення волі. Такою була ціна тієї «любові»...

* * *

- То ж чи варто так любити? - запитує Василь Тимофійович. - Чи повинна любов бути сліпою? Чи можна це почуття називати любов’ю?..

Він, суддя Верховного Суду України у відставці, знає, що таке любов. Для нього вона - з радощів, муки. У жовтні минулого року газета «2000» надрукувала матеріал про «бізнес» найріднішої йому людини - дружини Валентини Іванівни. Через кілька днів по тому головний редактор тижневика у листі до Василя Маляренка, на той час Голови Верховного Суду України, вибачався за «помилку, що вкралася».

- Тож суду не було? - запитую у Василя Тимофійовича.

У відповідь він мовив:

- Все на землі повертається людині: добре та зле - залежно від вчиненого. І якщо журналісти вважають, що моя дружина за безцінь орендувала державне підприємство (чого, звісно, не було), то я їм бажаю одного - не знати горя, що терпить вона...

Читачам повідомлю, що пенсіонерка Валентина Іванівна Маляренко після трьох інсультів роками прикута до ліжка. І чоловік не полишає її ані на день. Ось і після виходу у відставку Василь Тимофійович відмовився від багатьох запропонованих йому посад, аби бути поруч з дружиною. Бо стала вона для нього всім світом, сонцем та світлом...

Розповівши про пережите, мій співрозмовник ще довго сидів у глибокій задумі. Порушити тишу я не посмів...


Віктор Лакизюк