Інформація про видання
На першу сторінку Написати листа Пошук
 2008   ‹ інформація про журнал
   № 10 (98)
    СУДОВА ПРАКТИКА
JUDICIAL PRACTICE
     РIШЕННЯ У ЦИВIЛЬНИХ СПРАВАХ
DECISIONS IN CIVIL CASES

Відповідно до частин 1, 3 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків. З огляду на це суд визнає недійсним і видане особі свідоцтво про право власності на майно, придбане за результатами прилюдних торгів, проведених на підставі договору застави.
Вирішуючи позов про визнання недійсними прилюдних торгів, свідоцтва про право власності, виданого на майно, придбане за результатами недійсних прилюдних торгів, суд повинен враховувати, що відповідно до частин 1, 5 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину за вимогою заінтересованої особи або за власною ініціативою суду.
Ураховуючи положення ч. 1 ст. 386 ЦК України та роз’яснення, викладені в пунктах 2, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (з подальшими змінами), при задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків

Ухвала колегії суддів Судової палати
у цивільних справах Верховного Суду України
від 23 квітня 2008 р.
(в и т я г)

У грудні 2007 р. Г.Г. та Г.В. звернулися до суду із позовом до акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль» (далі — АППБ), К.Л., третя особа — приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Р.В., про визнання недійсними кредитного договору, договору застави та свідоцтва про право власності на квартиру й просили визнати недійсними кредитний договір від 25 квітня 2001 р., укладений і підписаний представником АППБ та особою, що видала себе за Г.В.; договір застави квартири від 25 квітня 2001 р., укладений і підписаний представником АППБ та невстановленими особами, що видавали себе за Г.В. і Г.Г.; свідоцтво про право власності на квартиру від 20 липня 2006 р. на ім’я К.Л., а також стягнути з відповідачів судові витрати та судовий збір.

Позивачі мотивували вимоги тим, що перебувають у зареєстрованому шлюбі й на праві сумісної власності мають квартиру в м. Києві. Зазначили, що в липні 2006 р. від К.Л. їм стало відомо, що він купив цю квартиру на прилюдних торгах, проведених 15 червня 2006 р. спеціалізованим державним підприємством «Укрспец’юст», і отримав свідоцтво про право власності на неї. Підставою реалізації квартири на прилюдних торгах було неповернення Г.В. кредиту, який він нібито взяв у АППБ, уклавши договір застави квартири. Г.Г. та Г.В. повідомили, що насправді кредиту в АППБ не брали, кредитного договору й договору застави своєї квартири з банком не укладали та зазначених договорів особисто не підписували і що невстановлені особи викрали в них і таємно повернули їхні паспорти й свідоцтво про право власності на житло, а також що ці особи вчинили з їхньою квартирою та грошовими коштами АППБ шахрайство, за фактом якого порушено кримінальну справу.

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 2 листопада 2006 р. прилюдні торги щодо продажу спірного житла визнав недійсними.

У липні 2007 р. К.Л. звернувся до позивачів із позовом про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, мотивуючи вимоги тим, що він є власником спірного жилого приміщення, а позивачі порушують його права як власника.

Шевченківський районний суд м. Києва ухвалою від 6 липня 2007 р. справи об’єднав в одне провадження, а рішенням від 12 листопада 2007 р. позов Г.Г. та Г.В. задовольнив, у задоволенні позову К.Л. відмовив. Суд визнав недійсними кредитний договір від 25 квітня 2001 р., договір застави квартири від 25 квітня 2001 р. та свідоцтво про право власності на квартиру, видане 20 липня 2006 р. К.Л.

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 7 лютого 2007 р. зазначене рішення Шевченківського районного суду м. Києва в частині визнання недійсним кредитного договору від 25 квітня 2001 р. скасував, у задоволенні в цій частині позову Г.Г. та Г.В. відмовив, у решті рішення районного суду залишив без змін.

У касаційній скарзі Г.Г. та Г.В. просили скасувати рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 лютого 2007 р. та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 5 грудня 1994 р. Г.Г. та Г.В. на праві спільної сумісної власності в рівних частках належить квартира у м. Києві.

25 квітня 2001 р. від імені Г.В. з АППБ укладено кредитний договір на суму 40 тис. грн з процентною ставкою в розмірі 28 % річних зі строком щомісячного погашення до 24 квітня 2004 р. Також від його імені та імені його дружини Г.Г., яка була майновим поручителем за кредитним договором, укладено договір застави, за яким у заставу передано їхню квартиру.

15 червня 2006 р. відбулися прилюдні торги з продажу спірної квартири, на яку було звернуто стягнення за договором застави від 25 квітня 2001 р. для стягнення заборгованості за кредитним договором у сумі 44 тис. 45 грн. За результатами торгів на підставі виконавчого напису від 31 травня 2002 р., виданого нотаріусом згідно з актом про проведення прилюдних торгів, 20 липня 2006 р. К.Л. отримав свідоцтво про право власності на придбану квартиру.

Печерський районний суд рішенням від 2 листопада 2006 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 19 березня 2007 р., прилюдні торги з реалізації спірної квартири визнав недійсними.

22 вересня 2006 р. порушено кримінальну справу за фактом шахрайства в особливо великих розмірах за ознаками злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК, в якій Г.Г. визнано потерпілою.

Згідно з даними висновку судово-почеркознавчої експертизи від 11 квітня 2007 р., проведеної під час досудового слідства у зазначеній кримінальній справі, підпис від імені Г.Г. у примірнику договору застави від 25 квітня 2001 р., що був посвідчений приватним нотаріусом Р.В. і зареєстрований у реєстрі, виконано не нею, а іншою особою.

Задовольняючи позов у частині визнання недійсним договору застави спірної квартири від 25 квітня 2001 р., учиненого від імені Г.Г., і відмовляючи в позові К.Л. про усунення перешкод у здійсненні права власності, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив із недотримання вимог частин 1, 5 ст. 203 ЦК при укладенні договору застави, у зв’язку з чим відповідно до положення ч. 1 ст. 215 ЦК цей договір є недійсним.

Ураховуючи те, що відповідно до частин 1, 3 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, та у зв’язку з визнанням недійсними прилюдних торгів з продажу спірної квартири на виконання недійсного правочину— договору застави суд визнав недійсним і видане К.Л. свідоцтво про право власності на спірну квартиру, придбану за результатами недійсних прилюдних торгів на підставі недійсного договору застави.

Відмовляючи К.Л. у задоволенні позову до Г.Г. та Г.В. про усунення перешкод у здійсненні права власності на спірну квартиру, суд виходив із норми ч. 1 ст. 388 ЦК щодо права власника на витребування цього майна у добросовісного набувача майна, який придбав його за відплатним договором, у якого це майно вибуло з володіння не з його волі або було викрадене в нього.

Суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення та залишаючи його в цій частині без змін і посилаючись на ч. 1 ст. 386 ЦК, якою передбачено рівний захист прав усіх суб’єктів права власності, не врахували, що свідоцтво про право власності на спірну квартиру К.Л. видано на підставі акта проведення прилюдних торгів, затвердженого начальником державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у м. Києві від 13 липня 2006 р., яку до участі у справі суд не залучав, тоді як відповідно до частин 1, 5 ст. 216 ЦК у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину за вимогою заінтересованої особи або за власною ініціативою суду.

Ураховуючи положення ч. 1 ст. 386 ЦК та роз’яснення, викладені в пунктах 2, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (з подальшими змінами), при задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків.

За таких обставин судові рішення про визнання недійсним свідоцтва про право власності К.Л. на спірну квартиру та про відмову йому в позові про усунення перешкод у здійсненні права власності як такі, що ухвалені з порушенням процесуальних норм права — п. 4 ч. 1 ст. 338 ЦПК, підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання недійсними договорів кредиту й застави від 25 квітня 2001 р., так і суд апеляційної інстанції, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції в частині договору застави та ухвалюючи нове рішення в частині відмови у визнанні недійсним договору кредиту, обґрунтовували свої висновки даними, що містяться у висновку судово-почеркознавчої експертизи від 11 квітня 2007 р., проведеної в рамках розслідування кримінальної справи, порушеної за фактом шахрайства в особливо великих розмірах.

При цьому, незважаючи на те що висновок експертизи не підтвердив і не спростував факт вчинення підпису на кредитному договорі Г.В. чи іншою особою, суди ухвалили протилежні рішення, ґрунтуючись на неповному з’ясуванні дійсних обставин справи та неналежній оцінці доказів, наданих сторонами.

Так, у судовому засіданні представник АППБ заявив клопотання про призначення повторної експертизи з метою дослідження питання щодо вчинення підпису під кредитним договором Г.В. чи іншою особою, аргументуючи його недотриманням вимог п. 4 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки матеріалів та призначення судових експертиз (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5; у редакції наказу Міністерства юстиції України від 30 грудня 2004 р. № 144/5), якими визначено, що вільні зразки по змозі повинні відповідати об’єкту, який досліджується, за часом виконання, за видом матеріалів письма (папір, олівець, кулькова ручка тощо), за формою документа (накладні, відомості та ін.), за його змістом та цільовим призначенням.

Як убачається з висновку судово-почеркознавчої експертизи, вільні зразки підпису Г.В. досліджувалися за часом їх виконання у 2005—2006 рр., тоді як оспорювані ним документи — договір кредиту та договір застави — були підписані в 2001 р., тому значно відрізняються за часом виконання.

Крім того, у своїх поясненнях представник АППБ посилався на наявність інших доказів — копій прибуткових касових ордерів з підписами від імені Г.В. про погашення відсотків за користування кредитом, яких суд не досліджував і оцінки яким не дав.

Ураховуючи порушення судом першої інстанції положень статей 10, 60, 61, ч. 2 ст. 150 ЦПК при відхиленні клопотання про призначення повторної експертизи та відсутність у судовому рішенні оцінки доказів на порушення вимог статей 212, 213 ЦПК, апеляційний суд обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання кредитного договору недійсним.

Разом з тим при ухваленні нового рішення про відмову в позові про визнання недійсним кредитного договору, апеляційний суд не усунув порушень процесуальних норм права, допущених судом першої інстанції, у зв’язку з чим відповідно до ч. 3 ст. 338 ЦПК підлягає скасуванню в цій частині рішення апеляційного суду з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Г.Г. та Г.В. задовольнила частково: рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 листопада 2007 р. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 лютого 2007 р. у частині вирішення позову про визнання недійсним кредитного договору від 25 квітня 2001 р., свідоцтва про право власності К.Л. на квартиру в м. Києві та відмови в частині позову К.Л. до Г.Г., Г.В. про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру скасувала, передала справу в цій частині на новий розгляд до Шевченківського районного суду м. Києва; рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 листопада 2007 р. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 лютого 2007 р. у частині задоволення позову Г.Г. та Г.В. про визнання недійсним договору застави від 25 квітня 2001 р. залишила без змін.